Яцек Гуго-Бадер, Біла гарячка (Темпора, 2012)
Колись, у далекому березні 1957 року два журналісти «Комсомольської правди» отримали від редактора завдання розповісти про життя в Совєтському союзі через 50 років. Книга Міхаїла Васільєва та Сєргєя Гущєва називалася «Репортаж із ХХІ століття». Автори провели багато часу в інститутах Академії наук СРСР і написали, що ми в побуті будемо користуватися електронними мізками, мініатюрними передавальними станціями, автомобілі будемо відчиняти на відстані, світлини будемо робити електричними апаратами, а супутникове телебачення переглядатимемо на пласких екранах. (!)
У 2007 році інший, уже польський, журналіст проїхав з цією книжкою частини колишнього Союзу – азійською частиною Росії, Москву, Донбас, Крим, Придністров’я, Молдавію – і зробив захоплюючий репортаж переважно зі світу соціальних низів. Хотілося йому подивитися, що ж з мрійливого соціалістичного майбутнього справдилося, а що ні.
Що з цього вийшло можна прочитати у книзі «Біла гарячка». (Ще цікавіше, я думаю, буде тим, хто не полінується прочитати і вищезазначений «Репортаж…».) Мені особисто найбільше сподобався розділ про перетин Сибіру під Новий рік, де автор пережив купу пригод – від вибору машини до попутників-бомжів, не кажучи вже про морози, та про сучасне Придністров’я – суцільна коньячна сага))).
Книга, до речі, цікава тим, що в ній немає такого екзотично-гидливого здивування «цивілізованої» людини тубільцями - як це часто трапляється серед подібного штибу мандрівних записок західних авторів.
Анна-Лєна Лаурен. У горах всі рівні (Піраміда, 2012)
Ще одна цікава журналістська розвідка від шведськомовної фінки (!) про Кавказ та його народи.
Бо що ми насправді знаємо про кавказькі народи – особливо не беручи до уваги тих, хто відвідував за совітського дитинства ну… Грузію, наприклад. Ну, окрім, що це «ліца кавказской нацинальності», себто «нєрускіє». Зараз не дай боже завбачити в моїх словах якусь нотку осуду. Я лише про загальне стереотипне мислення, властиве нам всім з того чи іншого питання.
Так от. Одна журналістка з Хельсінкі 18 серпня 2008 року отримала випадкову пропозицію поїхати до Грузії робити репортаж (а хто не пам’ятає, то це той самий день, коли грузини ввели свої війська до осетинського Цхінвалі). І не відмовилась. Поїхала. Провела там кілька років свого життя і з цього вийшла ціла книга про народи Кавказу – бо Анна Лаурен «була зачарована його багатогранними культурами, мовами, релігіями, традиціями, які протистоять усім намаганням тлумачити його однозначно, сприймати за якийсь архаїчний пережиток у глобалізованому світі, де мали б стиратися усі відмінності».
Книга поділена на 9 частин, кожна з яких розповідає про окремий регіон чи країну Кавказу. Мене особисто вона зацікавила саме з таких от заголовків: «Абхазія – кавказька цукерочка з секретом», «Південна Осетія – країна, якої не існує», «Грузія – після війни – до голови по розум» тощо. І подумалося мені - у наш час захоплення різноманітними екзотичними далекими краями на зразок Індії чи Таїланду, ми часто вперто ігноруємо те, що було поряд з нами багато років і що нам здається таким добре знайомим і вивченим, але насправді знаємо дуже мало. І, власне, через те, що скласти особистого враження про кавказькі країни мені якось ще не довелося, я вирішила цю книгу додати до свого стосу різного штибу путівників. Бо у ній є статистичні дані. Бо у ній багато цікавих задокументованих діалогів. Бо у ній не лише про природу і вино, а про сьогодення і звички, про розуміння і сприйняття тими людьми світу свого, власного, і сучасного.
Бо вона про те, що у горах всі рівні.
Антон Санченко. Баркароли (Факт, 2008)
Слово «баркарола» походить з італійської і означає власне «пісня на воді», пісня в характерному розмірі з коливальним рухом мелодії.
Але названа книжка – це не збірка поезій. Це рідкісна для української літератури збірка оповідань на мариністичні теми. В ній змальовані картини з життя моряків, морів і човнів – яскраві, живі й дотепні, легкі для сприйняття, незважаючи на безліч термінів та сленгових виразів. Описи морського життя та пригод роблять «Баркароли» пізнавальними й цікавими для читання.
Якщо ви любите морські пригоди і зачитувались в дитинстві Жулем Верном чи мрієте про небезпечні морські пригоди, то вам точно припаде до душі ця книга. Вона відкриє вам не лише «своє» Чорне море, а й ліниву Адріатику, величний Індійський океан і неозору Атлантику так би мовити «зсередини», через очі і руки тих людей, котрі своє життя віддали морю.
Ірена Карпа. Піца «Гімалаї» (КСД, 2011)
Українській літературній критиці властиве зверхньо-зневажливе ставлення до белетристики – популярної літератури, яка має нас розважати і приносити задоволення власне від читання, не змушуючи переживати якісь драми, вирішувати екзистенційні питання чи навчатись чомусь «високому та світлому». Тож якщо вам здавалося, що в українській сучасній літературі такого немає – помиляєтесь, є такого і у нас.
Стосовно Ірени Карпи дуже важко знайти якесь посереднє ставлення – її або люблять, або дуже ні. Однак, якщо ви хочете скласти власне враження, не полінуйтесь взяти до рук її книгу – веселощі й задоволення вам гарантовані. Напевне, найяскравіша представниця якісної масової літератури, книжки якої мають і чудовий гумор та самоіронію, і безліч цікавої інформації. Тексти у неї легкі і швидкі, слово смачне та гостре. Саме те, що потрібно для холодних зимових вечорів, щоб розважитись і повеселитись маленькою дружньою компанією.
Для тих, хто не знайомий з літературною творчістю авторки, а знає її як фронтвумен гурту «Qarpa» чи як телеведучу, я б радила починати уже з цієї книжки. Бо, власне, у цьому романі не лише багато подорожей та екзотичних пригод, пошуків ідентичності, таємниць та скарбів, а й письменницький стиль авторки уже остаточно сформувався і відшліфувався.
Книга дуже багатошарова, тому (за Іздриком, який написав передмову до цього видання) і «кожна сестра отримає по кульчику, і кожен брат – по комплекту альпіністського спорядження, так необхідного для сходження на свою персональну вершину».
Данило Кіш. Книга любові і смерті.
Дане трикнижжя оповідань на сьогодні найповніше зібрання творів сербського письменника українською мовою, яке представляє і його яскраву творчу спадщину, і нові здобутки сербської модерної прози у світовій літературі.
Політ фантазії цього письменника вражає і зачаровує. Широко використовуючи різні стилі письма, митець змальовує людей біблійних часів і наших сучасників з такою силою і переконливістю, що вони починають відчуватися створеними з плоті і крові.
Кожне оповідання у цій «Книзі» є справжнім бенкетом для бібліофіла – адже через велику кількість алюзій та натяків автор дає нам поштовх до пошуків не лише першоджерел авторських інтерпретацій (що стосується біблійних історій, або містифікацій з історією про «Протоколи сионських мудреців» - як «Книга королів і дурнів», чи історію Ашкеназі у «Прекрасно вмирати за Батьківщину», чи інтерпретована в дуже незвичний спосіб історія мормонської традиції родоводу в «Енциклопедії мертвих»), але й навпаки немов перевіряє нашу ерудицію та інтуїцію, затягуючи нас у певний квест, відокремлюючи різні шари читачів, де кожен з нас має можливість залишитись на своєму рівні сприйняття, доки не виникне потреби рушати далі. Далі й глибше, щоб спробувати зрозуміти, на які пошуки нас скеровував письменник. Якщо скеровував взагалі)))).
Книга – немов намисто з людських життів, котрі жили у різні віки та в різних країнах, об’єднаних трьома речами, що єднають нас всіх: бажанням жити, спрагою до любові та страхом смерті. «Книга» також припаде до душі тим, хто полюбляє плинку прозу Маркеса та Сарамаго.
Автор: Алла Рибіцька
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |
Список "для чтения" - очередное подтверждение, насколько "сутужно" у "сучліта" и с тканями, и с портными. :) Ответить | С цитатой
Я читав цей збірник оповідань.
Цікавий гумористичний студентський щоденник.
Але нічого спільного з "небезпечними морськими пригодами" і "Жулем Верном" там немає. Ответить | С цитатой
Біла гарячка... бомжі-попутники...
Кожен читає про те, з чого зроблений сам.
То ж їжте свою... карпу самі, хоч задавіться.
Висновок: От через таких "патріотів", як авторка статті, українскою у Дніпропетровську і не читають. Ответить | С цитатой | Обсуждение: 2