Точка на карті: Василівка-на-Дніпрі

«Хтось на горищі сховався і балакає…»

— Сільбуд. Тепер і слова такого немає, — згадував покійний вже місцевий житель Федір Юхимович Мартинов. — Панський сарай, пристосований під клуб, ото й був сільбуд. Щоправда, світились у ньому і лампочки. Електрику давав водяний млин, що належав приватнику Ковельману. Люди все йшли і йшли побачити на власні очі, що воно за чудасія — оте радіо. Нас, школярів, приводили до радіо цілим класом. Як на екскурсію. На чорний диск гучномовця селяни дивилися по-різному. Одні з захопленням, другі з недовірою.

«То самий обман, — говорили деякі жінки. — Напевне, хтось на горищі сховався і балакає або грамофона крутить. А може, то витівки нечистої сили…»

Про перше кіно згадував старий комбайнер Яків Євдокимович Дмитрієв:

— Тоді мені доводилося замість батька їздити в Синельникове за кінокартиною. Зараз 35 кілометрів до райцентру не відстань, а тоді добре як за день впораєшся, а то ще в дорозі заночуєш, коней попасеш.

…Народу на перший сеанс зібралось повно, ніде яблуку було впасти. Картина була якась воєнна. Громадянську війну показували. А кіномеханіком у нас був Федір Радченко. Наш, василівський.

Нижче по Дніпру, в районі Кічкаса в Запоріжжі вже будували нову потужну гідроелектростанцію Дніпрельстан. Піднятий рівень Дніпра спричинить затоплення однієї з нижніх вулиць Василівки.

«За воду теж доведеться платити»

…До 1917 року було створено два десятки проектів оволодіння Дніпром, використання його бурхливої енергії задля електроенергії. Та всі ці проекти осіли в надрах царських канцелярій. Усі ці проекти наштовхувалися на непереборні перешкоди, і однією з головних перешкод була приватна власність. Берегами вздовж Дніпра володіли крупні поміщики, які мали великі зв’язки при дворі. Приміром, землями у Василівці володіли графи Стенбоки-Фермори (нащадки Синельникових).

У зводі законів Російської імперії була стаття про відчуження земель для будівництва залізниць. Але нічого не мовилося про право держави користуватися земельними ділянками для проведення водних шляхів, чим не проминули скористатися ясновельможні і не дуже вельможні власники.

Якось інженер Білокінь з’явився у графа Георгія Васильовича Стенбока-Фермора (до речі, в цьому році минає 150 років від дня його народження). Він мав намір провести з графом переговори щодо можливості відчуження його з дружиною земель під гідростанцію. Граф виніс йому з покоїв дарчу грамоту Катерини ІІ. У грамоті було сказано, що їхнім предкам дарується у вічне, спадкове володіння «земля, вода і повітря» відмежованої території.

— Тобто як? — не зрозумів спершу Білокінь.

— За воду доведеться теж платити.

— За Дніпро?

— Авжеж. Ви ж бачите, в грамоті государині абсолютно ясно сказано: «земля, вода і повітря». Якщо міністерство винайде і захоче поставити на нашій території якісь заводи, які використовують повітря, я вимагатиму винагороду і за повітря. Старі поміщики праві, коли кажуть: «Проти мого маєтку й небо моє».

Ні царський, ні Тимчасовий уряд не могли реалізувати проекти шлюзування Дніпра. Зі скасуванням приватної власності на землю більшовики дістали змогу вирішити питання про Дніпровське будівництво.

Як приборкували Пороги

У 1920-х на будівництво електростанції в Запоріжжя з Василівки вирушили Тимофій Миргородський, Максим Калиниченко, Петро Тихонов, брати Іван та Данило Михайлови. Розповідали про силу-силенну людей, які з’їхалися будувати Дніпрельстан. Хлібороби і рибалки ставали теслярами, такелажниками, бетонярами. Олександр Євдокимов навчився варити сталь. І став настільки визнаним у своєму вмінні, що в Москві на виставці перед війною був його портрет.

А в 1920-і лежав ще через усю широчінь Дніпра грізний Ненаситець, Дід-поріг, Ревучий. Об нього з клекотом і піною розбивалася темна вода. Археолог Олександр Терещенко, який вперше побачив це диво природи 1852 року, писав, що галас і гуркіт Ненаситецького порогу видався йому величнішим за Рейнський водоспад.

Якось жителі Василівки і сусідньої Мар’ївки (панська садиба була фактично в Мар’ївці) дізналися, що з Синельникового до них їде всеукраїнський староста Григорій Петровський. Народу зібралося чимало. Вистачало цікавих побачити номінального президента України. Коли ось і машини. Петровський звернувся до сільчан з промовою. Говорив про те, що у селян єдиний шлях — йти в колгоспи. І про Дніпрельстан згадав. «Ось гудуть проти вас пороги. Вже недовго їм перепиняти річку. Затихнуть вони, і навколо розіллється електричне сяйво…»

Захотілося і Петровському підняти адреналін. Кращі василівські лоцмани, нащадки запорозьких козаків, спорядили два дуби і повезли «всеукраїнського старосту» та його партійних супутників бурхливим Дніпром до «канави» — штучного фарватеру, прокладеного через Ненаситець. Петровський виявив бажання ще раз подивитися на грізну стихію, яку мали невдовзі приборкати. Потім іменем Петровського назвали одну з вулиць села.

Зорганізований згодом у Василівці перший колгосп незвично назвали «Затихлі пороги». А навколишні населені пункти в степовому роздоллі, заселені переселенцями з затоплених місць, зберегли для нащадків назви «Ненаситець», «Дніпрельстан», «Запорожець». Правда, потім колгосп став носити непоетичну казенну назву — імені 18 партз’їзду. Мало хто нині пригадає, що це був останній передвоєнний з’їзд.

Серед степу широкого на Вкраїні милій

— Час від часу спалахують дискусії про те, чи правильно виконана остання воля Тараса Шевченка, — говорить вчитель-краєзнавець з Василівки Людмила Ленда. — Вичерпну відповідь на це запитання дає Віктор Фурсенко у статті «Де Тарас Шевченко заповідав себе поховати?» («Шевченкіана Придніпров’я», Дніпропетровськ, 2008).

Автор версії досить переконливо доводить: місцем свого останнього пристанища Тарас захотів бачити одну зі степових могил поблизу найгрізнішого з порогів Ненаситця. Цю ж думку поділяє президент Всеукраїнського благодійного культурно — наукового фонду Тараса Шевченка, прапраонука Тараса Григоровича по сестрі Катерині Людмила Красицька з Києва.

Ризикнімо дещо уточнити. Достеменно відомо: за два роки до написання «Заповіту» Шевченко, здійснюючи в 1843 році свою заповітну мрію відвідати «орлине гніздо» козацтва острів Хортицю, був біля порога Ненаситця. Доктор історичних наук Юрій Мицик стверджує, що Тарасів шлях пролягав правим берегом Дніпра. І якщо Кобзар говорить про кручі, які було б видно, то можна припустити: місцем поховання він обрав саме лівий берег, оскільки в річках зазвичай лівий берег пологий, а правий — високий, крутий.

Дмитро Яворницький у нарисі про Дніпрові пороги писав: «Лівий берег Дніпра проти Ненаситця низький, зовсім непоказний. Правий високий, скелястий ». І хоча далі Дмитро Іванович пише про чудову картину, яка відкривається на поріг зі скелі Манастирки (правий берег), але ж скеля — не могила. До того ж вона зараз під водою. Звичайно, після будівництва Дніпрогесу обриси берегів змінились, ми ж говоримо про ті, якими їх бачив Шевченко.

Підемо далі. Лівий берег. Ось вона — могила серед степу широкого, колишнього «дикого поля» — височенний курган поблизу Василівки-на-Дніпрі, можливо, й скіфський. З нього відкривається така велична панорама Дніпра! От уже дійсно звідки видно і Дніпро, і кручі, і широкополі лани, а Ревучий не лише видно, але й чути було на багато кілометрів навкруг.

Звичайно, останнє слово за науковцями, переконана Людмила Ленда. Скептик запитає: «Ну навіщо здались ті пороги? Були і нема. І ніколи вже їх не буде!» Як же так немає? А куди ж вони поділись? Ось вони, поруч, дрімають собі під водою, збираючись на силі. І хто знає, пройдуть десятиліття чи століття, поки стрепенеться, прокинеться старий Славута, і з новою силою зашумлять, задзвенять, заб’ють і заревуть пороги!

…З Людмилою Іванівною ми піднялися на курган, який тут ще називають Графською могилою. Панорама — перехоплює подих. Звідти перед нами відкрився пейзаж, який найкраще лягав на Шевченківські рядки. Мабуть, варто таки в рік 200-річчя Кобзаря означити це місце якимось пам’ятним знаком. Або принаймні текстом «Заповіту», який тут сприймається якось особливо зворушливо.