— Я вже звик до самотності, — говорить Микола Олександрович. — Ні на кого не ображаюся: у дочок своє життя — діти, робота, родини. Коли зможуть — провідають. І на тому спасибі…
Він не лукавить, коли каже про звичку до самотності — вона почалася ще з дитинства.
…Після закінчення Одарівської початкової школи батьки відвезли хлопця у місто Верхівцеве — до бабусі з дідусем по татовій лінії: Анастасії Петрівни та Андрія Андрійовича Жалків. Причина банальна: в Одарівці лише початкова школа, а йому ж треба вчитися далі.
— Бабуся з дідусем на роботі, — пригадує дитинство Микола Олександрович, — а я головний у дворі. У них була своя садиба, тримали курей, порося, козу… То мені треба було трави нарвати, гній від поросяти прибрати. Бабуся ж залишала керогаз, на котрому я смажив собі картоплю чи яєчню. Словом, хазяйнував на свій розсуд, і можна сказати, що після четвертого класу я практично залишив рідну домівку…
Здавши випускні екзамени за десятий клас, Микола Жалко вступив навчатися до Дніпропетровського сільськогосподарського інституту на факультет механізації. У студентські роки він назавжди позбувся шкідливих звичок — кинув палити і вживати спиртне. Це, певною мірою, дистанціювало юнака від однокурсників: не п’є, не палить — хіба з таким цікаво?
Два місяці по закінченні інституту Микола Жалко попрацював у колгоспі імені Димитрова — до листопада 1974 року, коли його призвали на військову строкову службу. Випускники вузів служили лише рік, та цей час добряче запам’ятався — взимку в місті Братськ Іркутської області холод сягав понад п’ятдесят градусів морозу, а висота снігу перевищувала два метри!
Так сталося, що і призивався, і через рік повернувся додому Микола Жалко в один день — 11 листопада. А вже в червні 1976 року інженер з механізації трудомістських процесів у тваринництві колгоспу імені Свердлова одружився із Тамарою Драгун — одарівською сусідкою його батьків.
Через рік у Тамари і Миколи Жалків народилася Маринка, ще через п’ять — Олена. Сім’я «вкорінялася» в селі, обростала господарством: птиця, поросята, корова… І все було б добре, та раптом нещастя — після пологів померла дружина. Йшов лютий 1991 року.
— Я не знав, що робити, — занурився у спогади чоловік. — Залишився сам — удівець у 39 років. Маринці чотирнадцять років, Лєні — дев’ять. Дівчаток треба нагодувати, випрати, випрасувати вбрання…
Ранком він збирав їх до школи, а сам поспішав на роботу. Колгосп спеціалізувався на відгодівлі великої рогатої худоби — механізмів, що потребували догляду та ремонтів, вистачало. Нерідко додому приходив уже пізно ввечері. Влітку ще нічого, а ось взимку… Опалення в будинку пічне: скільки топиш, стільки й тепло — ввечері протопив, а до обіду наступного дня вже й прохолодно в кімнатах…
Удруге він не оженився — не зміг зрадити пам’ять про померлу дружину. Потроху призвичаївся до самотності, діти підросли і почали розлітатися із батьківської домівки. Почало занепадати колективне господарство, а з початком прискореного реформування та поділом землі і майна майже не стало роботи. Дипломований інженер «перебивався» мізерним заробітком від позмінного чергування на заправці, що перейшла до новоутвореного сільгосптовариства.
Наприкінці березня 2008 року він уперше звернув увагу, що на ліве око напливає туман — довколишні обриси втрачали чіткість, ставали розмитими і темними. Кинувся до лікарень… Тільки в Дніпропетровську на стаціонарному лікуванні побував у трьох медичних закладах. Та все марно — зір погіршувався, і в червні Микола Жалко остаточно осліп. Висновок лікарів практично безнадійний: через недостатнє кровопостачання перестали функціонувати зорові нерви. Можна було б ризикнути оперуватися, але гарантії на відновлення зору ніхто, по-перше, не давав, а по-друге, потрібні чималі кошти, яких у чоловіка не було…
Розпачливий то був час. Одна справа, коли народився незрячим — хто знає, який той білий світ? Зовсім інша, коли бачив довколишнє різнобарв’я, милувався блакитним небом, сонячним світлом, обличчями рідних людей. І раптом — чорна завіса на все! Та ще й сам у дворі й домівці.
Він прийняв рішення: не здаватися ні за яких обставин! Ну не бачу, але ж живу! Є діти й онуки, яким потрібен батько та дідусь… Через недугу довелося розпрощатися з господарством — сам порати не в змозі, а просити когось…
З допомогою доньки Олени у Кривому Розі встановив контакт із членами товариства сліпих. Добре йому допомогла керівник міського відділення організації Галина Анатоліївна (прізвище жінки забув) та її чоловік. Донька купила Миколі Олександровичу старенький комп’ютер, чоловік Галини Анатоліївни встановив на ньому програмне обладнання для сліпих…
Із Мар’ївки Cофіївського району він переїхав у рідну Одарівку на Криничанщині — у батьківську хату. Село газифіковане, тож у нього немає проблем із опаленням взимку. Подвір’ям у різних напрямках натягнуті вірьовки — орієнтири до воріт, курника, колодязя…
— У цьому колодязі, — показує господар у двір, — вода гірка. На приготування їжі використовую із сусідського, що он у балці…
До того колодязя теж натягнута шворка, і Микола Олександрович чітко знає — йти до нього рівно 192 кроки. Разів чотири, каже, схожу, і на тиждень питної води вистачає. Їжу готує сам: всі інгредієнти майбутньої страви вкидає в каструлю з водою і нехай варяться. Гірше із засмажкою: не завжди вдається вловити момент готовності — до «перепалу». Хліб приносить кіоскерка Неля (прізвища її не знає).
— Дуже допомагає сусідка Марія Федорівна Небосенко, — розповідав М. Жалко. — Разом з нею отримую пенсію, Марія Федорівна ходить і сплачує на пошті мої рахунки за природний газ та електроенергію…
Вільного часу в Миколи Олександровича вдосталь і проводить його біля комп’ютера. Він для мене, каже, як милиці для безногого. За два роки досконало освоїв це диво інформаційної техніки. «Закачано» в нього три з половиною тисячі художніх творів українських, російських та зарубіжних авторів. Вечорами з допомогою механічного диктора вибирає якийсь роман чи повість і слухає, як той йому читає. Погано, що без людських емоцій, та що вдієш!?
Микола Олександрович самотужки вивчив азбуку Брайля — може читати і писати. Ось тільки зараз немає що читати, а писати — нікому. Дуже хоче, аби відгукнулися колишні однокурсники з університету на телефон +38 0674533354: поспілкуватися, пригадати молодість, можливо, й у гості навідатися…
Є в нього ще одна мрія — підключитися до мережі Інтернет, щоб розширити зв’язок із довколишнім світом. Єдино можливий варіант — через бездротовий модем, але сам Микола Жалко цього не зробить, бо потрібно налагодити програму.
Ось так і живе в Одарівці цей 61-річний чоловік. Не схилився під ударами долі, втративши, без перебільшення, найдорожче – дружину та зір, не обізлився на білий світ. Життя одне, і люди сильні духом прагнуть жити гідно за будь-яких обставин.
Автор: Дмитро Якимов
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |