Міський сайт продовжує розповіді про маловідомі та напівзабуті сторінки історії нашого міста, про його видатних діячів.
165 років тому в нашому місті виник найбільш незвичайний клуб – «Піквікський клуб», до якого належав навіть відомий Олександр Миколайович Поль..
Цей «клуб» не мав своєї будівлі та постійного членства. Там не грали в карти й лото, й не дивились вистави. Члени клубу проводили «літературні обіди» та спілкувалися на гострі теми розвитку міста. Діяльність «клубу» виявилася в низці «викривальних» романів. «Піквіки» залишилися в історії міста місцевими «гоголями», які нещадно викривали вади місцевого суспільства.
Коротка історія «Піквікського клубу» стала однією з найбільш яскравих сторінок суспільного життя Катеринослава XIX століття.
Звідки взяли собі назву катеринославські «піквіки»? Хто входив до складу «клубу»? Які гострі теми життя міста та краю вони обговорювали? Про що писали в своїх романах «Піквіки»? Якою була реакція місцевої влади та чиновників на «викривальні» романи? Як склалася подальша доля «піквіків»?
На ці питання відповість давній друг Міського сайту, кандидат історичних наук, завідуючий відділом Дніпропетровського Національного історичного музею ім. Яворницького Максим Едуардович КАВУН.
«Піквікський клуб» у місті на Дніпрі виник у бурхливі 1850-і роки, коли на горизонті вже майоріла відміна кріпосного права (1861 р.) та подальші реформи, - розповідає Максим Кавун. - Провінційне «болото» Катеринослава в ці часи трохи пожвавішало й видало «нагора», в тому числі й цей «клуб».
Фактично «Піквікський клуб» Катеринослава став оформленням опозиційних настроїв у місті. Не революційних, а реформаторських. Членами клубу були в основному інтелігенти та дрібні чиновники. Діяльність «клубу» була спрямована не на повалення існуючого ладу, а на «покращення» та «самовдосконалення» місцевого суспільства.
Назва клубу походить від дуже модного в ті часи роману англійського письменника Чарльза Діккенса «Посмертні записки Піквікського клубу». Головними його героями є Самюел Піквік та його друзі містер Тапмен, містер Снодграсс, містер Уінкль та містер Семюел Уеллер. В романі описується такий собі клуб, який ставив завдання вивчати та покращувати місцеве суспільство. В тексті роману є протокол засідання Піквікського клубу від 12 травня 1827 року. На ньому було вирішене питання про завдання клубу та покладення на піквіків зобов’язань:
«Надсилати час від часу до Піквікського клубу в Лондоні правдиві звіти про свої мандрівки, дослідження, спостереження за людьми і правами і про всі свої пригоди, разом із усіма розповідями і записами, привід яким можуть дати картинки місцевого життя чи породжені ними міркування…».
Роман Чарльза Діккенса вийшов друком у 1836 році й одразу став бестселлером. Катеринославські піквіки «народилися» на чверть століття пізніше, але формулювали схожі завдання.
Вітчизняний переклад роману Діккенса здійснив Іринарх Іванович Введенський, викладач літератури в навчальних закладах Санкт-Петербурга. Цікаво, що він був домашнім учителем одного з майбутніх катеринославських піквіків, Миколи Балліна. Той через півстоліття написав у своїх спогадах:
«На пам’ять про Іринарха Івановича Введенського був започаткований у Катеринославі Піквікський клуб».
Центральною фігурою «клубу» в Катеринославі, головним його промотором став Микола Баллін. Ця людина все життя провела в суспільній активності, стала яскравою постаттю в історії Катеринослава та Харкова.
Микола Петрович Баллін (1829–1904) був сином великого чиновника та закінчив елітне Училище правознавства. Проте змалку юнак сприйняв демократичні ідеї. У 1849 р., закінчивши училище, отримавши чин колезького секретаря, Баллін розпочав службову кар’єру у Кримінальній палаті Сенату. Далі отримав посаду стряпчого у місті Симбірськ на Волзі. Далі повернувся до Петербурга, працював у міністерстві юстиції. Далі отримав призначення на посаду губернського стряпчого в Катеринославі.
Тобто, іронія долі полягала в тому, що головним викривальником вад місцевого провінційного суспільства був фактично великий чиновник, який знав усі процеси зсередини.
16 червня 1857 року Микола Баллін прибув до Катеринослава. В місті він одразу познайомився з декількома людьми аналогічних поглядів. Це, зокрема, літератор і журналіст Микола Мізко, син директора училищ Дмитра Мізка (про нього Міський сайт нещодавно розповідав). Головними друзями Миколи Балліна стали дві людини – Володимир Єлагін та Михайло Стопановський. Ці троє людей, об’єднаних спільними ідеалами та талантом письменників, й стали основою «Піквікського клубу».
Володимир Миколайович Єлагін (1831–1863) прожив недовге, але дуже яскраве життя. На жаль, сьогодні практично забутий місцевий письменник, яким зачитувалися 170 років тому. Мав демократичні настрої та неабиякий літературний талант.
Єлагін був студентом одразу медичного та юридичного факультетів Московського університету. Під час Кримської війни пішов добровольцем на фронт, був поранений і потрапив на лікування до Катеринослава.
В нашому місті Єлагін одразу взявся за літературну творчість. Його твори мали викривальний, «обличительный» характер. Сатира Єлагіна нагадував «Ревізор» та «Мертвые души» Гоголя та твори Салтикова-Щедріна.
Роман Єлагіна «Откупное дело» був опублікований в найбільш популярному часописі того часу – «Современник» (1858, № 9, 10). За характером роман нагадував «Губернские очерки» Михайла Салтикова-Щедріна. Роман став популярним. Один із редакторів часопису, Микола Некрасов надав Єлагіну 500 рублів гонорару. Так що літературна справа принесла одразу ще й матеріальну мотивацію. Надалі чотири роки Єлагін нещадно викривав місцеве суспільство в своїх романах та повістях. Серед них – «Губернский карнавал» и «Важное мертвое тело».
Михайло Стопановський (1828–1877) – син міського лікаря та перекладач Губернського правління. Тобто, знову ж таки, член провінційної еліти зайнявся викривальною діяльністю.
Ще перед приїздом Миколи Балліна Стопановський опублікував у часописі «Отечественные записки» невеликий твір «Записки скупого», в якому висміяв катеринославського губернатора. Надалі публікував із продовженням роман «Обличители».
Стопановський, ще в Катеринославі, уже співробітничав з низкою столичних часописів і газет. У 1860 р. він остаточно переїхав до Санкт-Петербургу, де займався літературною та видавничою діяльністю.
На початку 1858 року Микола Баллін, Володимир Єлагін, Михайло Стопановський, вже об’єднані спільними ідеями, сформували «Піквікський клуб». Спочатку він мав назву «Товариство самовдосконалення», у повній відповідності з ідеями членів клубу. Фактично клуб став центром тяжіння опозиційно налаштованої частини еліти тодішнього Катеринослава.
До членів «Піквікського клубу» належали: губернський стряпчий Я.І. Шемякін, редактор «Екатеринославских губернских ведомостей» поляк Ігнатій Барановський, типограф П. Чеховський, лікарі Стрельцов, Пчьолкін, Цеткін, вчителі чоловічої класичної гімназії Косенко, Онискевич, Сонцев, адвокат Рейх, студент Романов, учений-садівник Вієльгорський, поміщик Кудрявцев, журналіст Микола Мізко.
Цікаво, що до членів клубу належав й «кандидат права» Олександр Поль, у подальшому відомий промисловець, меценат, почесний громадянин Катеринослава.
У цілому, членів Клубу нараховувалось близько 45 осіб. Більшість, звичайно, не писала романів та навіть заміток. Але вони надавали головним членам клубу інформацію про місцеве суспільство, про історії чиновництва та місцеві «нравы».
Засідання клубу проходили у вигляді «літературних вечорів». Фактично засідання являли собою застілля, під час яких виголошувалися «викривальні» промови. Засідання клубу відбувалися щосуботи на квартирі В.М. Єлагіна (там же знімав кімнату і М.П. Баллін).
Головною умовою членів клубу були щирість та самовдосконалення. Засідання відбувалися щотижня. Читалися літературні твори, листи від «хороших людей» (термін із спогадів Балліна), заслуховувалися піквікські сповіді. Влаштовувалися дискусії на гострі суспільні теми.
Микола Баллін у 1887 році згадував, що півквіки
«… проповедовали, разумеется, шутя, — тогда, вообще говоря, легко жилось на свете, — «самосовершенствование и обличение». Проповедь наша тем более имела значение, что она велась далеко не профессорами и не серьезными общественными деятелями, а веселыми и искренними молодыми людьми, и главное, шутя, — хотя под пиквикской шуткой… чувствовалась сила молодости, честность и нравственная чистота».
Засідання клубу проходили у веселій та доброзичливій атмосфері. Під час засідань широко використовувалася… горілка. Її розуміли як «зерцало», в якому «отражалась душа пиквика». Настійка піквіків – це суміші перцівки, настою різнотрав’я, кількох крапель м’ятної олії та купленої горілки.
Піквіки навіть сформулювали свої «10-ть заповедей». Зокрема, «Пиквики любят правду и не терпят зла», «Пиквики любят свободу, вино и любовь».
Не тільки викривальні романи та літературні вечори становили суть діяльності «піквіків». На засіданнях клубу визріла ідея створення в Катеринославі громадської бібліотеки та книжкового магазину.
Початок реалізації цієї ідеї поклали закупівлі літератури членами клубу. Вони купували або виписували книги та часописи та прочитавши, обмінювалися ними. Вони фактично стали засновниками буккросінгу в нашому місті.
На одному з засідань піквіки першими поставили свої підписи на підписному аркуші про створення бібліотеки.
Микола Баллін згадував у 1887 році так:
«Наше литературное общество, разумеется, чувствовало большой недостаток в книгах; вот мы в одну из прекрасных суббот и надумали. Я взял листок почтовой бумаги и написал: «Общественная библиотека в Екатеринославе не только полезна, но и необходима», и предложил компании подписать листок. Первый размашисто подмахнул Елагин. Я находился под его влиянием, и когда мы соглашались — дело было решено.— Чем бы дитя ни тешилось... — заметил Стопановский и подписал.
Подписали и редактор «Губернских ведомостей» Барановский, и типографщик Чеховский, и директор городского сада Виельгорский...
На следующее утро я взял извозчика и поехал по знакомым с листком в кармане, а знакомые у меня были «все члены Екатеринославского общества». В то время «все общество» ежедневно танцевало то у одного, то у другого члена чуть ли не по очереди. Никто не возражал, все подписывали; некоторые только спрашивали: зачем это подписывать? Я возражал:
— Разве вы не согласны? Но как не подписать такой бесспорности?
И, кажется, подписали все, к кому я ни обращался. Набралось от 80 до 100 подписей. На другой день был обед в клубе. Я отправился на обед с бумажкой в кармане, приготовивши предварительно маленький спич следующего содержания, с необходимыми в то время жалкими словами, который я пропускаю:
— Вот мы ублаготворились, господа, — сказал я, — но не хлебом единым сыт человек. Столько-то граждан Екатеринослава заявляют, что у нас общественная библиотека была бы не только полезна, но и необходима. Это будущие читатели. Откроем, господа, подписку.
Явился подготовленный лист бумаги, чернила и перо. Собрано было более трехсот рублей и решено открыть общественную библиотеку. Известие об этом было сообщено в «Одесский вестник». В. И. Кокорев, бывший тогда в зените всероссийской славы, прочитав это известие, прислал в библиотеку 500 рублей через местного откупщика Щербакова. Устройство библиотеки было поручено чиновнику приказа общественного призрения Ульману, который, воспользовавшись сочувствием екатеринославцев к библиотеке, открыл в Екатеринославе первый книжный магазин».
Ідея бібліотеки прийшлася до душі катеринославцям. Було зібрано пожертви, які дозволили сформувати книжковий фонд. Була відкрита бібліотека, якою завідував чиновник Приказу громадського призріння Василь Ульман. При бібліотеці був відкритий книжковий магазин. У 1861 році в бібліотеці нараховувався 1601 том. Бібліотека ця проіснувала майже 20 років, але через низку причин, на жаль, закрилася.
Набагато пізніше, в середині 1880-х років, у Катеринославі знову виникла ідея створення публічної бібліотеки. Перший відгукнувся саме Микола Баллін – колишній «піквік», а на той час відомий харківський кооператор. В газеті «Екатеринославский юбилейный листок», який видавався під час святкування 100-літнього ювілею міста у 1887 р., Баллін опублікував кілька листів та статей.
Діяльність «піквіків» у Катеринославі викликала бурхливу й різну реакцію. Жителі міста повідомляли їм різну інформацію, жваво відгукувалися на літературні твори. Проте місцева еліта була, м’яко кажучи, стурбована. Декілька років всі представники місцевого чиновництва обговорювали романи та повісті «піквіків» та змальовані в них образи місцевих персонажів.
Як зауважувала дослідниця теми «піквіків», відомий історик професор Ганна Швидько:
«Піквіки в короткий термін стали фактом життя та історії губернського центру. Вони впливали на формування морального клімату в міському суспільстві. Навіть поліція поважала піквіків, бо вони не робили поганих учинків, були «грозою» чиновництва і користувалися співчуттям більшості жителів міста. Навіть ті, хто потрапляв під критику і висміювався в літературі, пресі та на засіданнях Клубу, змушені були зважати на те, що їхні негативні вчинки стають предметом гласності й осуду в суспільстві. Та були й такі чиновники, які скаржилися на піквіків не тільки губернатору Сіверсу, але й писали доноси в Санкт-Петербург».
Реакція була очікуваною. Два роки засідань клубу переповнили «чашу терпіння» катеринославської еліти. Ядро членів клубу всіляко підштовхували до переїзду з Катеринослава.
Першим виїхав до Санкт-Петербурга Михайло Стопановський. Далі Володимир Єлагін, будучи контуженим, тяжко захворів, був перевезений до Петербурга в клініку Воєнно-медичної академії, в якій незабаром і помер.
Микола Баллін… продовжив кар’єру чиновника – його перевели на посаду голови Цивільної судової палати до Костроми. Надалі його, єдиного з «піквіків», чекало довге та заможне життя.
Цікаво, що саме Микола Баллін, незважаючи на юність серед «піквіків», став видатним підприємцем, харківським кооператором. Прибувши згодом до Харкова на посаду товариша голови Цивільної палати, Баллін першим ділом… організував літературний клуб під назвою «Клуб чесних і благородних людей». У Харкові Баллін відкрив книжковий магазин на ім’я своєї дружини Олени та громадську бібліотеку. З 1860-х років Баллін захопився кооперативним рухом та став видатним підприємцем. Микола Баллін – єдиний з «піквіків», який прожив довге та щасливе життя.
Микола Баллін в 1887 р. згадував:
«Пиквиков уже давно нет; они прошли, их забыли. Но ведь и забытое остается… Нас упрекали в донкихотстве… Простая пиквикская философия в настоящее время слишком элементарна… Необходимость успехов обличения и провинциальной литературы до сих пор так же живо чувствуется, как и тридцать лет тому назад. И я думаю, что пиквики были правы, утверждая, что обличение и провинциальная литература – первое дело».
***
Катеринославські «піквіки» стали одним із найбільш яскравих суспільно-культурних феноменів середини XIX століття в місті на Дніпрі. На жаль, «викривальні» романи та повісті нині фактично забуті. Але в нашому місті були свої «катеринославські Гоголі 165 років тому», - завершує Максим Кавун.
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |