Сьогодні не стало мого друга і наставника Олекси Сергійовича Вусика, талановитого гумориста і прозаїка, українського патріота, геніального лексикографа і просто Людини зі щирим серцем.
Сьогодні не стало мого друга і наставника Олекси Сергійовича Вусика, талановитого гумориста і прозаїка, українського патріота, геніального лексикографа і просто Людини зі щирим серцем.
Його словник синонімічних гнізд, на мою думку, – найкращий сучасний словник українських синонімів. Це праця всього життя Олекси Сергійовича, і нині цей словник має три видання, є невичерпною скарбницею багатства української мови.
Але для мене Олекса Сергійович не просто один із талановитих українців, з якими мене зводила Доля. Є такі люди, які мають дар знаходити і навчати. Саме Олекса Сергійович понад сімнадцять років тому побачив у моїх (тоді ще майже повністю російськомовних творах) живий український національний код.
До нього і до Віктора Васильовича Савченка, класика української фантастики, який пішов з цього світу півроку тому, я приходила у Національну спілку письменників України, щоб спілкуватися рідною мовою, бо у моєму місті у ті часи українською мало хто говорив. Спочатку школяркою, тоді студенткою... А тоді і література для мене стала немислима без української мови.
Олекса Вусик, Віктор Савченко, Володимир Буряк, що помер шість років тому, а здається лише вчора, та інші люди того покоління, народжені ще до Другої світової війни, готували підвалини національного відродження, що нині змогло зупинити орду і не дати моїй землі стати частиною незрозумілих утворень, які не визнають у всьому цивілізованому світі.
Не будь їх та інших, більшості з кого вже немає серед нас, можливо, не було б зараз і вільної України... Орда б її розчавила, подрібнила і влаштувала б нову руїну, як це вже неодноразово було.
Це ті люди, що навчають розумінню себе, правди власної душі, самоусвідомленню, відроджують пам'ять роду і національну свідомість, підточену кріпосним правом, духовним рабством, голодоморами, засланнями, репресіями, розстрілами і зрадами. Вони роблять це без гучних заяв і зневаги до ворога, бо на власному досвіді знають його справжню силу, знають, що над остаточно не переможеним ворогом сміється тільки дурень.
Протягом років вони знаходили тих, хто міг їх зрозуміти, кому можна було передати знання про національні коди, хто здатний усвідомити, наскільки облудною є імперська велич й отруйним космополітизм.
А зараз ці люди йдуть... Їхня варта скінчилася...
Та чи виконали вони свою місію? Чи достатньо навчили тих, хто має сили зайняти їхнє місце? Хто настільки сміливий і сильний, щоб бути воїном на тому кордоні, щоб бути щитом між життям і небуттям, як були вони?
Змінюються покоління. Це відбувається не вперше. Але коли подібне відбувається на зламі, то така зміна ще небезпечніша, ніж за мирних часів.
Жодна війна не відбувається лише на землі, на якійсь території. Кожна велика війна – вища, ширша, глибша і більша. Бо в основі такої війни – світоглядне протистояння.
Тому й має існувати варта. Незрима, невідчутна... Але це тільки здається, що невідчутна, бо хто має справу з національною енергетикою, відчуває всі вібрації цього поля, що захисним куполом накриває всіх нас. І значна частина структури цього купола – мова. Жива, наповнена смислами, якою не граються, а пишуть. Інколи сльозами, інколи болем, інколи кров'ю, хоча так хочеться писати лише радістю і світлом.
Й Олекса Сергійович знав про українську мову більше за багатьох науковців, бо відчував її душею. І щедро ділився своїми знаннями.
І в його словнику, окрім синонімів, приказок і прислів'їв, що мають синонімічні значення, є ще кілька особливих розділів, в одному з яких зібрані добрі побажання.
Геть сумніви, сльози і зневіру! Чи не краще побажати тому, кого любиш, хто ще з нами, довгого віку і журавлиного крику; стільки ласки, як на тихім ставку ряски? Побажати бачити сонце, світ і дітей перед собою чи просто "прихилити небо"?..
А ті, що йдуть від нас, не зникають. Вони стають частиною світу, життям, розлитим навколо нас. Тим життям, яке, мов повітря, вдихаєш, не помічаючи, що воно є. Вони з нами. Поки ми гідні їхньої пам'яті. Вірю, що назавжди.
Автор: Наталія Дев'ятко
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |