Людмила Марченко: «Астрономія може з легкістю захопити і науковця, і мрійника, і романтика»

Вона з дитинства не боїться темряви, – тому що в пітьмі добре спостерігати за зірками. Натомість вона проти, аби зорі дарували. Переконана, це неможливо і не має наукової цінності. Людмила Марченко – провідний спеціаліст Дніпровського планетарію. Тут понад 40 років читає лекції про космос та проводить астрономічні екскурсії.

Про жінку, яка все життя розгадує таємниці Всесвіту, – у рубриці ДніпроОДА «Наші люди».

Що таке небосхил? Чому зірки мерехтять? Небесні світила прикріплені до неба чи вільно рухаються у просторі? Чому місяць здається то повним колом, то вузьким серпом? Звідки витоки Всесвіту? Такими недитячими питаннями задавалася Людмила, коли їй минав десятий рік. Допитлива дівчинка знайшла відповіді у книзі Олександра Волкова «Земля й небо», де були зібрані цікаві оповідки з географії та астрономії.

«Це був 1964-й рік. Тоді світ уже знав про Юрія Гагаріна та запуск на орбіту першого супутника Землі. Та все одно книга стала для мене справжнім відкриттям, так би мовити, проявом Всесвіту», – згадує перше знайомство з «небесною наукою» Людмила Марченко.

Ким бути в майбутньому, не вагалася. Однозначно – астрономом. Після школи подала документи на астрономічне відділення Одеського університету.

«Тоді фізика була в моді. На одне місце у виші претендували п’ятеро абітурієнтів. Для вступу треба було успішно скласти математику та фізику. Із завданням впоралася з легкістю», – розповідає жінка.

Ставши студенткою, вперше поглянула на нічне небо через телескоп. Зазначає, оптичний прилад не дозволяє побачити диск зірки, вона все одно здається лише точкою, яка світиться.

«Неозброєним оком людина бачить зірку маленькою, у телескоп – трохи більшою. Проте прилад використовують не для милування небесною ілюмінацією. Він – для спостереження за електромагнітними хвилями, які невидимі для людського ока», – каже астроном.

Людмила Марченко приїхала до Дніпра у 1975-му. Каже, потрапила сюди випадково: хотіла всього-на-всього перечекати, поки відкриється астрономічна обсерваторія на Памірі.

«Влаштувалася до Дніпровського планетарію. Обсерваторію на Памірі не відкрили вчасно, тому залишилася у Дніпрі. Відтоді понад 40 років розповідаю про небесні скарби, проводжу екскурсії, влаштовую «зоряні свята». Планетарій схожий на космічний театр, де все яскраво та видовищно. Хоча, насправді, астрономічні знання виглядають більш прозаїчно».

Людмила Марченко не асоціює себе з жодною зіркою чи планетою. Для неї ці космічні об’єкти – частина великої впорядкованої системи.

«Небо, всипане зірками, – лише вершина безкінечного космічного айсберга. Людське око в змозі осягнути тільки три тисячі зірок. Насправді ж вони обчислюються мільярдами. Народжуються зірки в надвисоких температурах, щезають – у потужних вибухах. Після загибелі вони розносять по Всесвіту космічний пил – будівельний матеріал для нових зірок і планет», – говорить провідний спеціаліст планетарію.

Коли кажуть, що зірки зриває космічний вітер, і вони падають, Людмила Марченко посміхається. Адже знає, падаючі зорями – то насправді метеорити. Натомість потайки вірить: у цю мить можна загадувати бажання. Її найзаповітніше – побачити сузір’я Південний Хрест.

«Це найкрихітніше сузір’я на небі. Його площа – всього 68 квадратних градусів. З території України Південний Хрест побачити неможливо. А ось з екватора – цілком реально. Обов’язково туди дістануся, – ділиться планами Людмила Марченко. – Астрономія може з легкістю захопити і науковця, і мрійника, і романтика».