У Кочережках Павлоградського району мешкає одна з найстаріших жінок України

Не лише інтерес до цього факту з біографії простої сільської трудівниці привів у гостинний дім Любові Іванівни та її 76-річної дочки Віри Василівни. Цими днями одній з найстаріших мешканок України виповнюєтся 105 років. Тож говоримо про те, як пройшло життя, про смуток і радість, про нехитрі секрети довголіття.

Не було такої роботи, яку б не переробили її руки…

Сьогодні живе бабуся у теплі, оточена любов’ю родини. Односельці в один голос кажуть: «Дай, Боже, кожному таку спокійну, забезпечену старість».

У цих словах сумніватися не доводиться. Я побачила охайно одягнену, бадьору жінку, підперезану на селянський манер фартушком. Здалося, вона щойно відірвалася від роботи й зайшла у хату лише на хвилинку.

- Ні, мама по хазяйству вже нічого не робить, – говорить Віра Василівна,- а до 90 років і город зі мною волочила, і картоплю саджала. Та вона й сама тримала 60 соток городу, були в неї і корова, і гуси, і кролі. Мабуть, й живе довго тому, що весь час працювала. А знали б ви, скільки їй довелося винести, скільки пережити за свій довгий вік!

Бабуся вже недочуває, час від часу спілкуватися з нею допомагають дочка та онучка Катерина. Про життя-буття старенької почуто стільки, що на повість вистачило б. Зупинюся лише на деяких моментах, що особливо торкнулися мого серця.

- Раніше як воно було, – розказувала своїм домочадцям Любов Іванівна,- народився, помер – позначалося у церковній книзі. Чи записали мене, чи ні – я не знаю. Мати померла при пологах. Лишилася я з батьком та дідусем. А дуже хотілося материнської або бабусиної ласки! Так хотілося, що навіть питала в діда, чи можна мені називати його бабусею…

У ті часи люди казали: народився, коли кислиці вродили, або на Трійцю, чи на Паску. От їй теж говорили, що народилася на Паску. А коли саме, їй не відомо. Саме ж свято не має постійної дати – буває у березні, а буває й у квітні.

Отак й жила – без іменин, без подарунків. Втім, вона й не здогадувалася тоді про існування таких приємних речей. З самого дитинства нарівні з дорослими жала жито, в’язала снопи – на печі не вилежувалася. А потім батько зійшовся з жінкою, народилося ще троє дітей.

У голодному 33-му році люди почали шукати порятунку у більш «хлібних» місцях – в основному подалися на Кубань. А Любин батько повіз свою сім’ю до Сибіру, де в нього була рідня. Казали, там голоду нема. Але й на просторах Омської області не розбагатіли, до того ж почав хворіти батько, не підійшов йому сибірський клімат.

Назад повернулися у 1937-му, коли Люба вже вийшла заміж. А тут ні хати, нічого. Добре хоч Василя, чоловіка, взяли водієм у колгосп. Дали йому полуторку, відрядивши на проживання у сусіднє село Жолобок – відділення Межиріцької МТС.

Віра Василівна пригадує, як жили у червоному кутку емтеесівської контори, спали на долівці. Як, коли батька забрали на війну, залишилися без його заробітків, без даху над головою.

- Мені було тоді три роки,- згадує,- пішли ми з мамою по людях шукати хоч якогось притулку. То в одних переночуємо, то в інших. Ходили вулицею, просили хліба. Було, від нас просто зачиняли ворота, але траплялися й добрі люди. Раніше воно взагалі дружніше жили, хати одне одному допомагали ліпити. Не говорю «будували», бо саме ліпили. Замішували землю, глину, пісок, робилося одне-однісіньке віконечко з чотирьох шибок.

Трьох чоловіків поховала Любов Іванівна, чотирьох дітей…

А у 45-му повернувся з війни батько. Маленька Віра якраз на подвір’ї школи була. Дивиться: гарба однокінна здалеку. Дядько-візниця сидить, а якийсь чоловік поряд йде, бо двох кінь не потягне. Нагукала тітку. Та, пригледівшись, як закричить до неї: «Та то ж батько твій пішки йде!»

Важко в усіх налагоджувалося життя після війни, а у селі – особливо. Грошей немає, на трудодні не розживешся. Коли почав відбудовуватись Донбас – туди й потяглися люди в надії на краще життя. Першим подався на заробітки Василь, згодом перевіз до себе дружину з дочкою. Жили на його продовольчі картки – хліб, цукор, пшоно, перловка.

Але й тут не склалося життя. Невдовзі після переїзду на Донбас, у 47-му, поховала Любов Іванівна і чоловіка, і новонароджену донечку Ніну. На Донбасі вже нічого не тримало. Треба якось діставатися звідси назад, додому. Віра Василівна добре пам’ятає ту виснажливу подорож.

- У мами вузлик за плечима, товарняком добираємося до Лозової, звідти робочим поїздом до Павлограда. Далі вже пішки йшли у Межиріч. Думали якось перебути у маминої тітки.

Але навіщо тітці зайвий клопіт? Порадила бідним родичам знов шукати долі у Жолобку.

Любов Іванівна працювала на різних роботах у колгоспі. Випоювала телят, полола ланку, орала на коровах, скиртувала.

Дочка ходила до школи за кілька кілометрів босоніж до самого жовтня, нічого було взути. На холоди їй пошили пальто з німецької шинелі. Скрута змусила 14-річну Віру піти працювати на тваринницьку ферму. Віра Василівна дістає з шухляди пожовкле фото. На звороті дата – 1952 рік. На знімку вона з двома своїми подругами – Любою Чабанець та Варею Кисіль. Усі тільки-но закінчили 7 класів й почали працювати телятницями у колгоспі.

…Тричі Любов Іванівна виходила заміж, народила п’ятьох дітей, троє з яких померли маленькими. Вижили лише Віра та Марійка. Дівчата повиходили заміж, почали жити своїм життям. Поховавши останнього чоловіка, Любов Іванівна до 90 років жила сама, як могла, справлялася з вже невеличким на той час господарством.

- Ми з сестрою гукали маму до себе, а вона: «Ні, на кого я хазяйство кину?». Домовилися, що чекатимемо, поки вона сама не скаже, аби її забрали. Коли вже їй було 94 роки, попросилася до Марійки у Дніпропетровськ. Прожила там 8 років, а коли Марійка померла, маму забрала я.

«Вірко, а йди сюди, - гукнула до дочки, - наші у Європу хочуть»…

Любов Іванівна ще й досі знаходить собі яку-не яку роботу. Виходить у двір, щоб забрати газету з поштової скриньки або подивитись, чи працюють вже на городах люди. Любить дивитися телевізор.

Жінка обходиться без лікарів, дочка повідала про нехитрі домашні методи старенької:

– Як захворіє на простуду, то першим ділом не парить ноги, а ставить їх у холодну воду й компрес на груди тільки холодний кладе. Вона десь у році п’ятдесятім дуже захворіла, паралізувало її. Так я робила, як вона мені казала: збирала кінський кізяк, кип’ятила у казанку, потім все те викладала на простинь й обгортала матір. Помагали сусіди. Дід Матей травами лікував. Підняли маму на ноги. З тих пір чимось серйозним вона не хворіла. Недавно до нас навідувалася медсестра, так сказала, що серце в неї слабе. То вона тепер інколи корвалол приймає.

А взагалі-то у сім’ї є власний лікар – правнучка Даша, вона закінчила медакадемію. Щодо нащадків, то у бабусі Люби п’ятеро онуків, шість правнуків та п’ять праправнуків. Дорослі онучки її не забувають, провідують. У просторій квартирі в неї власна кімната, поряд велика зала з телевізором, м’якими кріслами.

На щастя, давно забуто смак млинців з кропиви чи затірки. Тепер старенька дозволяє собі перебирати харчами – не любить картоплю, не охоча до борщу.

- Просить ковбаски, з печива визнає тільки «Дніпро», ми беремо його коробками, часто купуємо апельсини, банани, – говорить Віра Василівна. У бабусі непогана пенсія, йде президентська доплата. Та й я недарма 37 років без відпусток і свят дояркою пропрацювала. Нам усього вистачає.

Коли Любові Іванівні Шерстюк виповнювалося сто років, чиновники не знали, у який день поздоровляти жінку, президентське привітання вручати. Вирішили, що доречно буде це зробити на День людини похилого віку. Ото, сказали, й буде вашим днем народження.