95 років тому в українському степу з’явилися перші переселенці з Білорусі. Треба було знайти воду, обжитися-обдивитися. І тоді, 90 років тому, вже цілими родинами білоруси рушили на Криворіжжя. Засноване ними село назвали Гомельським.
Хоча я досі не розгадав цієї загадки: спілкувався з нащадками переселенців з Могильовщини, Мінщини. А на гомельських нащадків поки що не натрапив. Тож де взялося Гомельське — так для себе поки що і не з’ясував…
Агрофірма взяла назву «Красный забойщик»
На в’їзді на територію сільради зустрічає великий декоративний знак «Красный забойщик». Так називався колгосп, так називається і нинішня агрофірма.
Починаємо відвідини з села Червоне. Тут нас привітно зустріла працівник Червоненської сільради Ольга Володимирівна Соляник. Вона надала для ознайомлення друковані й архівні матеріали. На жаль, у недавно виданому альманасі про історичне минуле, сьогодення та майбутнє Криворізького району «Криворіжжя: від села до села» (Кривий Ріг, 2011) про білоруське село написано лише декілька скупих рядків:
«С. ГОМЕЛЬСЬКЕ. Територія: 58,33 га, населення 126 осіб. Домогосподарств 50. Село не газифіковане. Забезпечене центральним водоводом. Виникло в 20-х роках ХХ ст. Назву селу дали незаможні переселенці з Гомельщини Білоруської Республіки, котрим тут була виділена земля для обробітку. Ця назва на честь рідної області».
Ось і вся надто скупа інформація. Та як швидко вона застаріває. До села вже прийшов газ. А населення зменшилося: нині його 120 осіб. Крім того, першопоселенці приїхали з Кричевського району Могильовської області, а не з Гомельщини. Історія цих місць цікава. Неподалік знаходиться село Чабанове, назву якому дали чабани князя Кочубея, який до революції мав у цих місцях величезні посілості у 18 тисяч десятин землі і тисячі овець, економію у розташованому неподалік містечку Ганнівка, що належало до Верхньодніпровського повіту нашої губернії.
Сусідство Північного гірничо-збагачувального комбінату (ГЗК) справило свій вплив на все довкілля. Гомельському ще пощастило. Бо в 1969 році колгосп «Червоний забійник»…перенесли на нове місце — у село, яке названо Червоним. Через будівництво водосховища Північного ГЗК село Петрикове, де досі знаходилася сільрада, опинилося під водою. Так Гомельське у квітні 1967-го з Петриківської сільради перейшло в Червоненську. Сусідство індустріального Кривого Рогу справило свій вплив на долі тутешніх білорусів.
Сучасну агрофірму «Червоний забійник» ось вже двадцять років очолює Станіслав Васильович Шипош. Тож землі Гомельського нині в межах цієї агрофірми.
У селі Червоному ми розшукали жінку з вихідців з села Гомельського. Тамара Андріївна Федосова (уроджена Глазунова) розповіла про історію переїзду Глазунових з Білорусі в Україну. Свого часу її предки стали першими поселенцями Гомельського.
В архівах Білорусі свідчення про рід Глазунових містяться в ревізькому реєстрі села Коренець ще 250-річної давнини — за 1763 рік!
За родинними переказами десь 1918 року три сини Петра Онисимовича Глазунова — Сергій, Федір і Хома зі своїми родинами переселилися з села Коренець Кричевської волості Могильовської губернії на південні степи, в сучасний Криворізький район. Тут були родючі землі, на яких вони й стали господарювати. Потім приїхали й інші білоруси — Гасани, Гречинські, Перебежі, Траскевичі, Тупіцини, Сорокіни, Шлепакови, Желтоки, Старовойтови, Видренкови, Константинови…Так виникло Гомельське. Інший клімат, інші умови життя білоруси переживали непросто. В степу треба було знайти воду, сховатися від немилосердної, незвичної спеки… Воду, кажуть, знайшов Дем’ян Панасович Деменков (1884—1985), якому судилося померти на 101-му році життя. Добра пам’ять про нього живе серед нащадків.
Тамара Андріївна Федосова (ур. Глазунова) мешкає в с. Червоному, родом з Гомельського:
— По-місцевому ми Глазуни. А село скорочено звали Гомель. Мій дід Хома Петрович Глазунов (1883—1971) привіз сюди мого батька у 10 років. Мій батько Андрій Хомич був колгоспний бухгалтер. Народився у 1914-му. Отже, мої сюди приїхали в 1924-му.
Що їх змусило? Мрія про господарювання на своїй землі. У їхніх місцях земля була болотиста. За розповідями мами Віри Іванівни першопоселенці попривозили дітей купу. Ото і все багатство. Усі трудяги були. Везли з собою дерево, яке білоруси і українці називають пряслами — частина тину між двома кілками.
У мого діда Хоми чотири сини загинули на війні: Володимир, Василь, Петро і Данило. На 9 Травня ми всі збираємося на кладовищі. В основному наші родичі з Кривого Рогу. Покладаємо квіти. Вивішуємо Прапор Перемоги. Столи стоять. Поминаємо загиблих.
Наша співрозмовниця закінчила сільгосптехнікум, але трудилася на фрезерному верстаті і у відділі техконтролю на Північному ГЗК.
— Мій чоловік, теж білорус Олександр Федорович Федосов, працював на комбінаті енергетиком по наладці екскаватора. На ГЗК ми і познайомилися з ним. А родом він з села Липничі Буда-Кошелівського району Гомельської області. У нього тут сестра жила, брат і він у 17 років приїхав сюди. Було це в 1957-му. А побралися ми в 1968-му. У нас двоє дітей Людмила і Андрій.
У мене батько білорус. А мати українка. А чоловік стопроцентний білорус.
Якось я поїхала на Гомельщину і стала там говорити, а мені чоловікові сусіди й кажуть: «Тамарачка, дык ты наша. Ты толькі па-нашаму й гаворыш…» Бо я росла з дідом і бабою-білорусами.
Родинний меморіал
На сільському цвинтарі в Гомельському вражає сімейний меморіал на честь загиблих на останній війні Глазунових — представників другого покоління білорусів, яке зростало вже в Україні, а поклало голови у боротьбі з фашизмом у різних кінцях Європи. Ось цей мартиролог:
Яків Федорович Глазунов (1911—1944, загинув у Німеччині),
Сергій Федорович (1915—1944, Угорщина),
Єгор Федорович (1923—1944, Одеса),
Петро Сергійович (1908—1941, Київ),
Трохим Сергійович ( 1901—1942, концтабір Бухенвальд),
Іван Сергійович (1911—1962, інвалід війни).
Володимир Сергійович (1920—1943, форсування Дніпра),
Данило Хомич (1904—1941, Мінськ),
Василь Хомич ( 1918—1942, Одеса),
Петро Хомич ( 1923—1944, Будапешт),
Володимир Хомич ( 1923 —1945, Львів),
Олександр Федорович Мельник (1926—1945, Львів).
Розкидані по всій Європі брати Глазунови (рідні і двоюрідні) вшановані в одному меморіалі на місцевому сільському цвинтарі. «Меморіал — заслуга племінника загиблих воїнів Сергія Миколайовича Глазунова, — говорить жителька Гомельського Тамара Куліш. — Він усе це підняв, познаходив… Робив запити у білоруські архіви, де познаходили інформацію про перших Глазунових на історичній батьківщині».
З Гомельського — на Північний ГЗК
Чимало тутешніх білорусів вирушило на роботу до близького Кривого Рогу. У липні 2004 року на Північному гірничо-збагачувальному комбінаті в Кривому Розі підраховано: трудова династія Глазунових складається з 45 чоловік, а трудовий стаж всіх їх становив 744 роки. Серед них — слюсар, монтер колії, механік, машиніст екскаватора, провідний інженер, економіст, контролер ВТК й, нарешті, гендиректор… Зараз ця спільна цифра трудового стажу Глазунових істотно зросла. Ось конкретний внесок етнічних білорусів в економічний розвиток індустріального Криворіжжя. А представник цієї династії Сергій Миколайович Глазунов донедавна був генеральним директором комбінату, став заступником міністра, 2007 року обраний депутатом Верховної Ради України.
Перемога єднала всіх
Ольга Володимирівна Соляник, військовий обліковець Червоненської сільради:
– На День Перемоги до нас люди їдуть звідусіль — і з Полтавщини, і з Ханти-Мансійського округа в Росії. За традицією шикуємося біля школи в Червоному, гостей запрошують до нашого шкільного музею бойової слави. Від школи учні і гості, жителі сільради колоною йдемо до нашого меморіалу — братської могили з вічним вогнем. І там о 9-й годині зазвичай починається мітинг. Після цього відбувається автопробіг селами сільради — село Калініна з братською могилою, село Запорожець, і Гомельське на могилу колишнього директора радгоспу Володимира Тимофійовича Івка, який був учасником бойових дій.
Міняю клени на абрикоси…
— Тут колись був порожній степ, але білоруси навіть не захотіли селитися поближче коло води, — каже жителька Гомельського Тамара Куліш (Глазунова). Їм набридли болота, як мені батько розповідав. Ми хотіли, казав, землі, щоб було де вирощувати.
У степу не було жодного дерева, ні посадок.
—У нас двір весь був у кленах, акаціях, бузку, — говорить Тамара Куліш. — Пригадую, мій батько поїде в Терни на базар і дивується: ну, де у українців взялися і ягоди, і яблука, і абрикоси? Ну, де вони їх беруть? Приїхав додому і до свого батька Хоми Петровича: «Тату, а чом у нас лиш клени та акації?» Тоді Хома Петрович каже синові: «Іване, їдь-но кудись шукати розсадники плодових дерев або попитай українців на базарі, де вони їх беруть?»
Батькові на ринку підказали розсадник. І у нас нарешті вперше з’явилися абрикоси, черешні, яблука, груші. І ми довго, пригадую, чекали ті яблука й груші. Моя мама Наталя Степанівна Гречинська приїхала сюди з батьками з села Аксаковщина, що за 18 кілометрів від Мінська. Вже тут познайомилася з моїм батьком, — згадує Тамара Куліш.
Автор: Микола Чабан
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |
И никакой тебе толерантности.
Автору +. Ответить | С цитатой