Ніна Похиленко з Томаківки створила колекцію гончарних виробів

Родом Ніна Похиленко з села Кисличуватого, що біля Томаківки. Рідне село багате на таланти. Тільки вишивальниць скільки! Педагогічного стажу в жінки вже понад двадцять років. Ось вже вісім з них працює керівником дитячої майстерні при Томаківській загальноосвітній школі №1. Сюди ми й завітали. Простора майстерня наповнена яскравими барвами, дитячими роботами. Світлішає від них сірий осінній день. Тож поки йдуть уроки й не заважає дитячий гамір, говоримо з майстринею.

«Отримую від роботи велике задоволення», — зізнається вона. Ці слова лунали рефреном у нашій розмові. За освітою Ніна технолог швейного виробництва і художник декоративного розпису. Маючи дар від природи, заочно навчилася таємниць петриківського розпису, багато здобувала самоосвітою. Секретів творчості тепер навчає дітей.

А як до неї самої прийшло захоплення глиною? Років п’ятнадцять тому в Дніпропетровську проходив симпозіум у творчому центрі «Веснянка». Запросили туди і майстра з гончарства та народної глиняної іграшки. Це виявилася молода красива дівчина, яка стала розповідати гостям як зробити… свистунець. Почали робити. А вона й говорить: «От зробите сто свистунців, і тільки сто перший у вас засвистить!» Це до того, скільки треба терпіння, щоб опанувати просту, здавалося б, річ.

Ніна Похиленко зізнається, що тоді спершу скептично подумала: «Глина? Це не моє». Клопітно з нею, руки брудняться, манікюр на руках страждає. Та й зроблений нею на семінарі свистунець не засвистів.

— Минув час, — згадує Ніна Похиленко, — і думаю собі: ану візьму таки шматочок глини. І згадала слова дівчини: «Хто вперше бере в руки глину, загадайте бажання. І воно неодмінно здійсниться». І чогось воно так зачепило мене. Тож повернулася додому, взяла глину і знов заходилася ліпити той свистунець. Не свистить. Знову й знову починала роботу. Ні, не свистить! Так що ж воно таке те гончарство, та чарівна глина? Вона так зачепила мене, що дійсно зробила сто свистунців і тільки сто перший, нарешті, засвистів…

Купила жінка після того гончарне коло, піч, збудувала горн і зараз працює у великій майстерні вдома. Допомагають їй чоловік Анатолій і діти Євгенія та Назар. Сама вона отримує від цього велике задоволення! Дочка Євгенія вже велика, захоплюється вишивкою, перехоплює у мами творчу ініціативу.

А менший син, шестикласник Назарчик захопився глиною і малюванням. Син готує мамі глину, перемісить, береться працювати на гончарному колі. Хоч у нього це ще не дуже виходить.

— Глину треба відчувати, — говорить Ніна Похиленко. — Пройде не один рік, поки відчуєш ту глину і сам процес виготовлення з неї. Це ж не просто так.

— Якість глини — це ж дуже важливо? Один старий казав: «Хіба зараз глина? Ось колись була глина…»

— А, може, він і мав рацію… Треба знайти жирну гончарну глину. Бо коли візьмеш звичайну прісну глину — всі твої глеки потріскаються і відтак просто викинеш їх. У брак, бо марна робота, змарнований час.

Ніна знайшла собі глину, але, каже, нікому секрету не видасть: її знахідка. «Це моя глина, — сміється. — Я перекопала весь Томаківський район. І таки знайшла і білу, й червону, жирну, як масло, гарну глину».

— У вас же в районі були колись традиції керамічного виробництва? Черепиця, цегла тощо.

— Так, колись довкола працювало вісімнадцять керамічних заводів. Якщо почитати історію Томаківщини, постане дуже цікава сторінка минулого. І мене це дуже зачепило. На жаль, ми зараз знаходимо тільки черепки биті та окремі примірники черепиці в нашому музеї. А чому б це виробництво не взяти та не відродити? Та не відкрити, приміром, Центр народних ремесел у Томаківці? Це моя мрія. Проект такого центру вже написаний. У райраді йде робота, дай Бог, виділять кошти і, можливо, з часом відкриється омріяний центр. Це б і розвитку зеленого туризму посприяло.

Ніна Похиленко — патріот свого краю. Вона каже:

— Майстрів народних по Томаківці дуже багато! Особливо вишивка яка красива у нас. Стильна, своєрідна.

Сама Ніна Анатоліївна ось вже років п’ять поспіль бере участь у Сорочинських ярмарках. «Але там мені вже не дуже цікаво, — зітхає вона. — Бо стало більше бізнес-інтересів, аніж зацікавлення майстрами».

Двічі на рік її можна бачити на фестивалях «Петриківський дивоцвіт». Її родина бере участь і в Днях міста у Дніпропетровську та Запоріжжі.

На День незалежності України проходило свято Томаківки. Сама майстриня була глибоко задоволена тим, що місцеві жителі, купуючи глиняний дзвіночок чи філіжанку від майстра, не могли приховати здивування: «Це дійсно наш майстер? Наша глина?» У час, коли китайці підробляють усе — від петриківського розпису до дерев’яних виробів закарпатських майстрів, тарелів з видами Праги, які продаються в самій Празі, для людей це було справжнє диво… Своє є своє.

Вже декілька вихованців Ніни Анатоліївни пов’язали своє життя з мистецтвом. Педагог пишається Лідією Ахмедзяновою, Василем Мікулянцем, Анастасією Зизень. А Василь Мікулянець цього року вступив до Харківської Академії мистецтв. Його робота — артист Богдан Ступка в одній з ролей — прикрашає художню майстерню. А талановита дев’ятикласниця Олександра Луценко зараз подає великі надії стати живописцем. Таланти треба плекати, щоб вони не змарніли.