Прикордонник з Софіївщини Василь Лисуненко: З 120 воїнів додому повернулися 80

— У райвійськкоматі оголосили, що я відібраний у команду 300 — у прикордонні війська, — пригадував далеку юність Василь Іванович.

Із Дніпропетровська дорога призовника пролягла до Луганська, де формувався військовий ешелон. А звідти триста юнаків з України під стукіт вагонних коліс одинадцять діб добиралися у Забайкальський прикордонний округ. Василь Лисуненко осів у селищі міського типу Нерченський Завод — тут базувався штаб 54-го прикордонного загону і стояла військова частина №2018.

Це був не звичайний, а навчальний військовий підрозділ, де готувалися бійці для спеціальної маневрової групи, що була резервом начальника прикордонного загону.

— Ганяли нас добряче — не розслаблялися ні вдень, ні вночі, — говорить чоловік. — Мало не щодня учбові тривоги, кроси кілометрів на 10—12 при повній бойовій викладці, тактична підготовка: за визначений час треба вирити окоп у повний профіль, облаштувати його для кругової оборони…

…У листопаді 1969 року курсант Лисуненко відмінно закінчив навчальний підрозділ і у званні сержанта розпочав службу у маневровій групі. А через деякий час він опинився на заставі Усть-Уров, що охороняла державний кордон по річці Аргунь — межі між Радянським Союзом і Китайською народною республікою.

Перші виходи на охорону кордону були надзвичайно напруженими. Незважаючи на спеціальну підготовку, серце юнака тріпотіло при кожному почутому шереху листя чи тріскоту гілки.

— Між нашими прикордонниками була відстань витягнутої руки одного від одного, — малював картину Василь Іванович. — Китайці на нас кричали, плювали в обличчя — словом, провокували. І хоч ми були при зброї, та застосувати її не мали права — все знімали кінокамерами, аби мати привід для рішучих політичних протестів…

Небагатослівний Лисуненко неохоче розповідає про свою участь у прикордонних конфліктах з китайцями. Скупими фразами ділиться власно пережитими епізодами: так, дивилися у вічі один одному при «тісному контакті»; сходилися в рукопашних сутичках, де доводилося трощити кінцівки супротивнику, аби нейтралізувати агресивність; убивав при конфліктах, де велося бойове протистояння — вибору не було: якщо не ти вб’єш, то позбавлять життя тебе…

За два з лишком роки служби сержанту Лисуненку неодноразово доводилося виступати на охорону Державного кордону СРСР, супроводжувати спеціальні військові автоколони з різноманітними вантажами, у складі спеціальної маневрової групи швидкого реагування вертольотами або річковим транспортом вирушати на застави вірогідного напрямку порушення кордону.

Останнє таке «відрядження» було у листопаді 1970 року. Групу у складі лейтенантів — начальника застави Бочарова і замполіта Резункова, старшини застави Володимира Сімінчі, сержантів Василя Самофалова, Валентина Воровки і Василя Лисуненка вертольотом доставили на заставу Кочія.

— То тільки й назви, що застава, — пригадував Лисуненко. — Казарма пошкоджена часом і людьми, довелося приводити її до ладу: облаштували плиту для опалення, полагодили дах та підлогу, зробили невеликий ремонт, аби можна було там жити. Правда, холодної пори, поки топиш — стільки й тепло. Харчувалися доставленими продуктами: сушеними картоплею, морквою, цибулею, іншими овочами, м’ясними та круп’яними консервами…

Практично всю календарну зиму ці шість чоловік у сибірській тайзі виступали на охорону державного кордону: щодня хтось був або в дозорі, або в секреті, чи то чергував на випадок конфлікту. Лише наприкінці лютого у Кочію прибуло підкріплення із двадцяти шести прикордонників. На тій заставі він дочекався демобілізації. Додому «Отличник погранвойск СССР» І-го та ІІ-го ступенів, «Отличный пограничник» Василь Лисуненко рушив лише 31 серпня 1971 року, переслуживши чотири місяці.

…Раніше колишні бійці Забайкальського прикордонного округу з Дніпропетровської, Полтавської, Донецької та інших областей України кожного року традиційно збиралися на Дніпропетровському залізничному вокзалі біля ресторану «Зустріч». Звідси організованою колоною рушали на проспект Карла Маркса — у ресторан «Ювілейний», де вшановували однополчан, командирів, згадували тих, кого вже не було серед живих. Як сказав Василь Іванович, із 120 воїнів, які із навчального підрозділу відправилися на службу у Прибайкальський та Приморський прикордонні загони, додому повернулися лише вісімдесят…

Зараз він у Дніпропетровськ не їздить: на День прикордонника урочистості проходять у Софіївці, там він і зустрічає це свято. Він, здається, один, хто служив на кордоні під час радянсько-китайського протистояння. Про свою службу, що пройшла у «гарячій» точці, розповідати бойовим побратимам не любить — все минулося, і слава Богу! Мешкає в рідній Ганно-Миколаївці у батьківській хаті, порається задля втіхи біля кількох вуликів власної пасіки та на городі. Не зважаючи на 62-річний вік, виглядає досить пристойно — кремезний, дужий… Василь Іванович Лисуненко переконаний, що прикордонний гарт не лише налаштовує його на оптимізм, а й допомагав долати негаразди, що траплялися у його нелегкому житті…