Павлоградець Ігор Плосконос воював у стріляючих горах і вийшов з них Героєм

У чотирнадцять він втратив рідних

Відразу після повідомлення про загибель в автокатастрофі батьків Ігор ще не збагнув усього громаддя нещастя, що звалилося на нього. Тоді він, підліток, уперше задав собі доросле питання «Як тепер жити далі?”

Була щаслива павлоградська сім’я — батько Микола Макарович, фронтовик, артилерист, кілька разів поранений. Мати Марія Яківна, також фронтовичка, закінчила війну сержантом медичної служби. Обоє працювали на Павлоградському хімзаводі.

Батьки Ігоря, його сестра з маленькою дитиною поверталися з Ростова від сватів. Ще як слід не розвиднілося, як уже за Донецьком з другорядної польової дороги прямо перед ними вивертав на трасу трактор. За кермом був п’яний тракторист. У неминучому зіткненні загинули всі дорослі, вижила лише дитина.

Можна собі уявити якої глибини душевну драму переживав хлопець, враз осиротілий. Тепер з ним лише бабуся, теж безутішна в їхньому, спільному горі. В цей нелегкий момент підприємство оточило осиротілих людей своєю увагою. Згодом Ігор Миколайович згадував:

— Минуло кілька днів, і заступник директора заводу, на якому працювали мої батьки, Анатолій Костянтинович Лобов зателефонував нам: «Тримайся, — сказав він, — однак ти мусиш побачити місце, де все сталося». Ми з ним поїхали, відтоді, їдучи на Донеччину, я завжди зупиняюся біля того місця. Кажуть, час загоює душевні рани. Нічого подібного!

Доля дитини нікого не лишила байдужим. Оскільки в родині Плосконосів були вже військові, дядя Вася, рідний батьків брат, майор, не бачив для племінника іншої долі як суворовське училище. Сам і повіз Ігоря до Києва.

Мине чимало часу, і вже генерал Плосконос залишить у книзі відвідувачів Київського військового суворовського училища такий запис: «Безмежно радий, що побував у рідному та улюбленому училищі, яке зробило мене людиною! Велике спасибі тобі, КВСУ! Бажаю всьому колективу, який виховав нас, усього самого доброго!»

Училище скінчив 1976 року, продовжував навчання у Бакинському вищому загальновійськовому командному училищі імені Верховної Ради Азербайджанської РСР.

«Афган» — особлива сторінка його біографії…

Із 1981 по 1984 рік — Афганістан, спочатку командир розвідувального взводу, згодом командир розвідувально-десантної роти 783-го окремого розвідбатальону 201-ої Гатчинської мотострілецької дивізії у складі 40-ої армії Туркестанського військового округу, старший лейтенант.

Це був період серйозних випробувань. Адже бути командиром розвідроти в «Афгані» у 1981—1984 роках, вистояти та ще успішно виконувати поставлені завдання може далеко не кожен. Саме на ці роки припадає найбільша активність незаконних озброєних формувань. До речі, 1984-й душмани оголосили роком помсти. Цей рік став найбільш кривавим за всю історію афганської війни — загинуло 2343 радянських військовослужбовців.

Чимало боїв та операцій провів у ДРА Ігор Плосконос. Однак одним з найскладніших моментів служби в цих стріляючих горах стала для нього участь в операції у Мармольській ущелині по звільненню захоплених душманами наших цивільних спеціалістів.

Мармольська ущелина вважалася неприступною. Там душмани заздалегідь обладнали потужну систему фортикаційних і вогневих споруд, надійно захищали печерні схованки зі зброєю та боєприпасами. Саме з цих схованок озброювалися незаконні бандитські формування, що воювали проти «шураві» на півночі Афганістана. Обороняли ущелину понад 1300 душманів.

Намагаючись вийти з оточення, вони основний удар завдали по розвідувально-десантній роті під командуванням старшого лейтенанта Плосконоса. Через густий туман наша авіація не могла підтримати розвідників вогнем і доставити підкріплення. Рота відбивалася сама. У повному оточенні.

…Той пам’ятний бій був для старшого лейтенанта Ігоря Плосконоса найтяжчим за всю його службу в Афганістані.

Командир був небагатослівним

— Ось тут, — показав він на карті гірську ущелину, — просувається до кишлаків велика банда.. Необхідно затримати її тут, в ущелині…

Замість передбачуваних трьох діб роті Плосконоса довелося вести бій усі десять. І солдати, і сам командир вже й не рахували душманські атаки. Кінчалися набої, сухарі, бійці практично не спали. Вночі не можна — лізли в атаку «духи», вдень ворожі крупнокаліберні кулемети прострілювали кожен метр нашої позиції. Кінчалася дев’ята ніч. Бандити, зробивши дві вилазки, принишкли. Це насторожувало. Захоплений у полон душман повідомив, що банда розділилася. Частина пішла у невідомому напрямі.

«Що задумали душмани?» — напружено розмірковував старший лейтенант Плосконос. Йому, який добре знав бандитські звички, не вірилося, що їх так просто лишили у спокої. А значить, треба очікувати нової вилазки, але звідки? Він вкотре вдивляється у скали. Може, вони не такі вже й неприступні, якщо душмани знайшли тут таємні стежки?

Своїми міркуваннями поділився з найбільш досвідченими бійцями. Знаками підізвавши їх до себе.

— Можливий удар з двох боків. Цього нам не витримати навіть якщо ми перебудуємо бойові порядки. Вважаю, два кулемети треба перенести на фланг…

— А якщо вони вдарять у фронт?

— Даваймо разом й поміркуємо, — сказав Плосконос, — як краще.

— А що тут думати, — підключився до розмови молодший сержант Маруфходжаєв, — ми віримо у вас, товаришу командир…

Бандити, як і передбачав Плосконос, натиснули з обох боків. Те, що їм вдалося пройти у фланг, просто неймовірно. Але ж вийшли. Тут й зустрів їх кулеметний шквал вогню.

Коли все скінчилося, наші хлопці були настільки зморені, що самі не могли дістатися до вертольотів. Лише старший лейтенант, спираючись на автомат, самостійно дійшов до машини, піднявся на борт, відкинувся на спинку сидіння й наче у провалився в непам’ять…

15 листопада 1983 року за вміле командування ротою під час виконання бойового завдання у районі Мармольської ущелини, а також за виявлені мужність та героїзм Указом Президії Верховної Ради СРСР І. М. Плосконоса удостоєно звання Героя Радянського Союзу.

У 1988 році у військовому званні майор Ігор Плосконос скінчив Військову академію імені М. В. Фрунзе у Москві, продовжував службу у Збройних силах СРСР. У тому числі командував військовою частиною в нашому Черкаському, що під Новомосковськом.

Згадують друзі…

Олександр Братішкін:

— Коли Ігорьку дали Героя, я працював другим секретарем Павлоградського міськкому комсомолу. Це була така подія для міста! Він тоді приїхав у Павлоград — відразу пішли зустрічі з трудовими колективами на шахтах, заводах. На шахті імені Сташкова добувна бригада Пурика зарахувала Плосконоса до своєї бригади й переказувала його зарплату у Фонд миру. Ми міцно здружилися, були навіть кумами. З ним хотіли товаришувати. Дуже важко усвідомлювати, що твій друг помер. Особливо коли зовсім недавно розмовляв з ним по телефону, чув його веселий голос. Раніше Ігор скаржився на серце, однак усе сталося так несподівано.

Біда завжди приходить невчасно. Тепер лишається тільки згадувати

— Я був на десять років старший за Ігоря, — розповідає Микола Храмов. — Познайомилися ми випадково, коли їхали в сусідніх купе поїздом у Крим. Ігор — з молодою дружиною. Тетяна її звуть. Дорогою розговорилися. Він сказав що служить в Афганістані, отримав відпустку, хоче відпочити у Криму. Путівок в них немає, думають десь влаштуватися. Я запропонував молодятам поїхати до мого дядька. Хоромів не обіцяв, проте вони були раді запрошенню, два тижні провели в Ялті. Звідси й починається наша міцна чоловіча дружба. Ніколи я, простий автослюсар, не відчував у ньому зверхності, чванства. Хоч якої пори року Ігор приїздив у рідне місто, відразу купував живі квіти і йшов на кладовище, до рідних могил.

Працюючи головою Державного комітету у справах ветеранів, Ігор Миколайович, звичайно ж, допомагав ветеранським організаціям Павлограда. Пройнявся він ідеєю присвоєння своїй малій батьківщині звання «Місто воїнської слави». І, можливо, довів би справу до кінця, якби не його передчасна смерть.

На 9-й день після смерті Ігоря Плосконоса його друзі влаштували панихиду у Свято-Покровскому храмі, відбудованому на території колишньої військової частини Павлограда. Покійний бував тут.

Звичайно, і в останню путь проводжали павлоградці свого друга. Звідусіль приїхало чимало однополчан-афганців. Було багато росіян. Труну з тілом покійного везли на артилерійському лафеті, багатотисячна процесія пішки рухалася Києвом по Грушевського до Арсенальної.

Поховали Ігоря Миколайовича Плосконоса на головній алеї Байкового кладовища. Поряд з могилами Амосова, Лобановського та могилою командира взводу його розвідувально-десантної роти старшого лейтенанта Олега Антоненка, котрий першим поліг під час операції в Мармольській ущелині.

— Приймай, брате, командира, — ледь чутно промовив хтось із бойових товаришів-афганців…