Колишній актор на фронті став оператором безпілотників та письменником

Через дивовижні повороти пройшло життя нашого земляка Ярослава Лисенка.

Він народився і виріс у Кривому Розі, поринув у театральну юність у Дніпрі та зустрів своє тридцятиріччя на фронті, де став оператором БПЛА.

Зараз, коли на службі випадає вільна хвилинка, він працює над новою книгою - фентезі для молоді, щоб донести підліткам: навіть у темніші часи можна звертатися до світла.

Про долю творчого воїна розповів Перший Криворізький:

«Школа, паркур і перші театральні постановки

Ярослав Лисенко народився в Кривому Розі в 1995 році, зараз йому 30 років.

Переважну частину дитинства він мешкав у Центрально-Міському районі, де змалку звик до каштанових вулиць, парків і затишних куточків, що контрастують із типовим індустріальним образом міста.

Так, тут є заводи, але є й парки, є місця, про які навіть самі криворіжці все життя можуть не знати, а вони надзвичайно круті, — каже Ярослав. — Кривий Ріг — місто зі своїми правилами, але із надзвичайно відважними і щирими людьми. Я зустрів їх багато на фронті.

Він навчався в школі №22 (у ті роки вона була з російською мовою викладання), де також ходив до позашкільного центру «Зміна» — опановував акторську діяльність. Підліткові роки хлопець провів у дворі: між гаражами, полями для футболу, де з приятелями влаштовував батли і займався паркуром. Коли зламав під час паркуру руку, зрозумів, що час придивитись і до чогось іншого. У місті Ярослав жив до 16 років, після чого поїхав вступати в театральний коледж у Дніпрі.

Тоді ритм життя студентів був жорсткий, — розповідає Ярослав. — Від 12:00 до 20:00, 21:00 репетиції, вокал, хореографія, театральна практика. Зараз я вдячний, тому що це формувало дисципліну. У нас не було лайту: або нас готували, або ти мав навчитись — інакше успіху ніколи не досягнути.

Від викладача в Києві — до навігатора БПЛА на фронті

Після коледжу випускника запросили працювати в одеський театр, де Ярослав провів три роки. Звідти він переїхав у Київ, де спершу був актором, а згодом переорієнтувався на режисуру. В університеті Карпенка-Карого він почав навчатись на режисера, паралельно викладаючи в приватних школах.

Я викладав у школі на Оболоні, був куратором підлітків із 5 по 9 клас, — розповідає Ярослав. — І я кайфував. Бо коли ти працюєш із підлітками, ти не просто вчиш — ти стаєш наставником, який завжди поряд. І це дуже сильно формує тебе.

Життя крутилось навколо режисерської освіти й викладацької діяльності, але 24 лютого 2022 року Київ розбудили вибухи.

Я сидів на онлайн-уроці. На фоні — сирена, удари. І думаю: «Ну як це виглядає? Я тут щось пояснюю, а Київ обстрілюють, і мої учні дивляться на мене. А я — дорослий дядько, що сидить в Zoom».

Уже наступного дня Ярослав відвіз дружину до Івано-Франківська — до її батьків, а сам пішов у військкомат, 2 березня склав присягу. Спершу його відправили до військової частини 1241 — це 50-й полк Національної гвардії в Івано-Франківську. Там виконував завдання з охорони та оборони об’єктів. Але Ярослав відчував — це не його. Він хотів бути ближче до фронту, тож сам знайшов підрозділ та ініціював переведення.

Я розумів: мені 30 років, — каже захисник. — Я здоровий, у мене є сили. І сидіти десь на об’єкті, поки інші воюють на передку — ну, камон.

Так він опинився в складі 14-ї бригади «Червона Калина» — у саперній роті, у взводі дистанційного мінування. Його спеціалізація — навігатор БПЛА, який координує процес: один оператор запускає дрон, інший споряджає, а Ярослав — той, хто тримає все під контролем і на зв’язку. Служить захисник на Покровському напрямку.

Весілля, війна і перші рядки книжки, написані вночі в сховищі

Паралельно зі службою Ярославу вдалося зробити те, що в умовах війни дуже складно спланувати, — одружитись.

Весілля — це завжди складна операція. А весілля військового — це ще й спецоперація, — сміється Ярослав.

Він і його дружина ще у вересні 2022 зареєстрували шлюб, але повноцінне святкування — з вінчанням, гостями, колонами друзів з усієї країни — відбулось лише навесні 2024 року. «Я буквально за день до від’їзду ще не знав, пустять мене чи ні», — каже чоловік.

Саме під час служби Ярослав почав писати. Він не планував ставати письменником, просто хотів знайти спосіб звернутись до своїх учнів.

Я записував відеозвернення для них, але сам знав: підліткам потрібна не мова з «трибуни», — каже Лисенко. — Їм треба історія. Сюжет. Герой, якому хочеться вірити. Я писав уночі — в бомбосховищі. Інтернету нема. Світло тьмяне. У тебе тільки телефон, Word і повна тиша. Отака ніч — і я сиджу, пишу розділ за розділом. Майже весь 2022 рік так минув.

Перша книжка з окопів

Те, що починалось як звернення до учнів, перетворилось на повноцінну книгу. Ярослав подався в кілька видавництв. Третє — «АССА» — йому відповіло. Запросили повний текст і вже на Великдень 2023 запропонували друкувати.

Ця книжка — підліткове фентезі, — каже Ярослав. — Вона називається «Січова академія». У вигаданій країні Сарматії магія тримається на волі. І ця воля — головна загроза для Імперії, яка хоче все контролювати. Герой книжки — хлопець на ім’я Сашко. Він навчається в академії, де опановує силу волі, проходить випробування, знайомиться з іншими — такими ж, як він. Тут багато персонажів української міфології: Мавка, Водяник, Качур, Біс. Це історія не про суперсилу, а про українську ідентичність. Про те, що сила — у характері, у дії, у незламності. Зовсім не в магії, яка падає з неба.

Пробний наклад швидко розкупили, на «Книжковому Арсеналі» залишилось усього 10 примірників. Новий тираж — уже в друці, замовити можна буде із серпня цього року.

«Хочеться, щоб діти і підлітки в Кривому Розі читали»

Попри переїзд Кривий Ріг для Ярослава Лисенка залишився чимось значно більшим, ніж місце народження.

Дім моїх батьків — це святе. І взагалі, я завжди наголошую, що я з Кривого Рогу і я цим пишаюсь, — каже Ярослав.

Після приїзду в рідне місто він першим ділом іде до батьків, а потім — погуляти на човнову станцію.

Я мрію провести презентацію своєї книжки в Кривому Розі. Київ, Львів, Одеса — там і так багато читають і ходять на літературні події. А от тут — треба приїжджати. Розмовляти. Дивитися в очі. Діти мають бачити, що книжка — це не щось далеке. Що її написав дядько, якого можна спитати, який може відповісти. І тоді вони самі вирішать — читати чи ні. Ще я мрію про велику сім’ю. Щоб можна було подорожувати Україною з дітьми, читати їм. І бути з ними. На своїй землі. Бо тільки коли ти розумієш, що вона — твоя, ти поводишся як хазяїн. Не смітиш, не руйнуєш, а дбаєш. І це — головне».