Дуб врятував життя, а Дніпро — поставить на ноги. Поранений штурмовик про відновлення у реабілітаційному центрі Дніпра

Артур родом із Харківської області. У мирний час працював вантажником на підприємстві. З початком повномасштабного вторгнення чоловік отримав повістку. Однак через травму лівої руки був визнаний обмежено придатним до служби. Проте у 2023 році таки взяв до рук зброю.

«Я служив на Луганському та Донецькому напрямках у штурмовій бригаді. Серйозних поранень уникнув, були лише контузії. Якось мене врятував величезний дуб — уламки влучили в дерево, але вуха сильно постраждали. Незважаючи на контузію, залишився на передовій. Після бою підлікувався, але досі маю проблеми зі слухом. Побратими жартували: мовляв, повісь уламок від снаряда, що врятував, на шию як талісман», — поділився захисник.

4 жовтня 2024 року під час підготовки до штурму позицій ворога підрозділ Артура зазнав атаки з безпілотника «Орлан». Унаслідок вибуху багато військовослужбовців загинуло. Артур теж зазнав важкого поранення - уламок пробив таз і вийшов через живіт. Ще один розірвав ікру на правій нозі.

«Я надав собі першу допомогу, побратими допомогли перев’язати рани. Мене швидко евакуювали. Таз був роздроблений, ногу вдалося зберегти, хоча тепер вона значно коротша. Була інфекція, сильний біль — довго стояло спеціальне обладнання з анестезією. Крім таза, лікарям довелося рятувати й шлунково-кишковий тракт — уламок зачепив товсту кишку. Відновлення тривало сім місяців», — каже Артур.

Нині Артур проходить лікування у реабілітаційному центрі в Дніпрі та відзначає позитивну динаміку.

«Зі мною працюють найкращі спеціалісти. Заняття двічі на день — це важко, але я роблю все, що каже лікар. Потрібно тримати форму та не втрачати надії», — підкреслив він.

Фізична терапевтка Дар’я, яка працює з Артуром, зазначає:

«Оскільки травми вже загоєні, сформувалися стійкі компенсації, які складно змінювати. Ми працюємо над покращенням рухливості у суглобах, правильним розподілом ваги та адаптацією до спеціального взуття. Артур проходить тригодинну реабілітацію щодня, і вже є суттєвий прогрес. Однак важливо розуміти, що все життя проводити в реабілітації неможливо. Настане момент, коли потрібно буде повертатися до життя і вчитися жити далі».