Дніпровський Музей хреста відкрив вражаючу виставку у Новомосковську

На ній представлені сотні стародавніх рідкісних прикрас, що їх носили українські жінки минулих століть.

Про підготовку цієї виставки Міський сайт уже повідомляв.

Даною експозицією Музей хреста повертається до активної виставкової роботи після великої перерви, спричиненої війною.

І головною темою нової виставки стала краса – яка, як відомо, врятує світ.

Про нову виставку у Новомосковському міському історико-краєзнавчому музеї імені Калнишевського розповіла Олена Мостова-Бондаренко:

«У нашому музеї відкрилась виставка «Дукачі та прикраси. Схід.»

Колекція зібрана Віктором Олексійовичем Векленком, відомим дніпровським істориком, археологом, ставрологом. Понад 350 прикрас із Сходу України, – Донецька, Луганська, Харківської та Сумської області, – показують етнічні традиції українців.

Дукачі свого часу мали популярність серед українських жінок. Нарівні з коралями, сережками, намистами ці прикраси носили усі: дівчата, заміжні жінки, жінки з достатком, середній клас, мешканки міст, селянки.

Історія подарувала нам багато таких невеличких шедеврів. Всі прикраси, до яких торкалася жіноча рука, ставали не просто оздобленням, вони мали бути оберегами, аби ніхто не наврочив господарці, не побажав лиха. Мабуть, це теж є часткою нашої нації, нашої сили. Назва прийшла з Європи. У Венеції викарбували золоту монету з надписом «дукатос». В Україні такі монети називали червінцями. Великі золоті і срібні монети, вони так і просились, аби виблискувати серед коралів.

В різних регіонах дукачі мали свої стилістичні особливості, і навіть свої назви, але поряд з коралами являлися незмінним атрибутом традиційних українських жіночих прикрас. Носили дукач на стрічці або низці намиста. Головний елемент дукача – це медальйон, який, як правило, доповнювався додатковими ювелірними елементами бант, кант та ін. Медальйон містив зображення і мав круглу форму. Дукачі міцно увійшли до складу жіночих оздоб української шляхти, козацької старшини та заможного козацтва. Проте виділяли й «бідні дукачі». Виготовляли їх з міді, латуні чи олова. Прикраси виготовляли, зокрема, сільські золотарі. Жінки приносили майстрам два срібні карбованці, один використовувався як медальйон, а інший ішов на виготовлення банта. Проте, золотарі ставили власні ланцюжки, пружинку, дорогоцінні камені замінювали склом.

Другу монету, з якої виготовляли бант, розковували молотком у пластину, яку пізніше штампували. Цей бант мав велике значення у прикрасі. Власне це брошка, до якої прикріплювався сам медальйон. Бант прикрашався камінням, склом, бісером. Більшість золотарів мали власні штампи – хтось робив їх сам, а дехто замовляв у міських ювелірів.

З дукачем пов'язували багато українських звичаїв. Наприклад, хрещений батько дарував золоту прикрасу дівчинці в першу річницю її хрестин. Найкращим вважали дукач із викарбуваним образом святої великомучениці, ім'я якої носила похресниця. Прикраса з образом святої покровительки була своєрідним талісманом, її носили разом із хрестом. Вона виконувала функцію жіночого оберегу, а з часом передавалася доньці у спадок.

Звичайно, поступово мода на дукачі зникала, і до 20-го сторіччя дійшло не так вже й багато прикрас. Відомі випадки про те, як дукачі, що зберігались у родинах, допомагали людям пережити голодомор, репресії, війни. Адже, їх можна було продати або обміняти. На сьогоднішній день дукачі повертаються завдяки талановитим майстрам декоративно-ужиткового мистецтва, зберігачам, історикам і дослідникам, таким як Віктор Олексійович Векленко. Роки невтомної праці подарували колекцію, до якої входить декілька тисяч дукачів з різних регіонів України. На виставці представлені прикраси східних регіонів України. Серед прикрас є унікальні старовинні світлини з зображенням українських дівчат, жінок та чоловіків з Донецької і Луганської областей у національному одязі. І сьогодні, коли російські агресори знищили більшість цих селищ, ми дивимось на зображення Марії Ярової з села Нижня Кринка, і знаємо: це Україна. Роздивляємось намисто і читаємо: с.Красногорівка, Мар'їнський район. Споглядаємо на дівчину у вишиванці, намисті й віночку і у кутку світлини читаємо: Луганськ. І це Україна.

Так, можна знищити будинки, але не нашу пам'ять. Пам'ять великої родини на ім'я Україна. Запрошуємо до музею усіх бажаючих переглянути унікальні знахідки, доторкнутись до історії, яку неможливо зруйнувати».

Фото – Новомосковський музей імені Калнишевського.