«Професію льотчика для мене обрала війна», – штурмовик, ветеран Другої світової Опанас Солдатенков

Героїчні сторінки Другої світової з кожним роком все далі йдуть у минуле. Все менше залишається і очевидців тієї жахливої війни.

Нині ветеранів можна порахувати по пальцях. У кожного – своя війна, своя історія і доля. Та саме з таких історій і складається уявлення нащадків про минуле. Кожна з них, почута з перших вуст, з роками набуває особливої цінності. «Своєю війною» поділився і ветеран із Дніпра, льотчик-штурмовик Опанас Солдатенков. Як наситити власне життя яскравими подіями – у рубриці ДніпроОДА «Наші люди».

Опанувати професію льотчика Опанаса Солдатенкова змусила війна. Насправді, каже, мріяв керувати паровозами. Збирався вступати до залізничного училища, коли – німці. У військкоматі не панькалися – країні потрібні льотчики, тож будеш вирішувати льотні справи, а не залізничні.

Три місяці теорії – і вже у небо. Каже, закохався у авіацію з перших вильотів. Та раптом юного Опанаса разом із товаришами кидають до кавалерії.

«Сказали – і думки не припускайте про винищувачі. Льотчиків, мовляв, багато, а літаків не вистачає. А країні зараз конче потрібні кавалеристи. Я пручався, як міг. Яка ще кавалерія? Я льотчик!», – згадує Опанас Іванович.

Проте молодих сержантів ніхто не слухав. Їх направили до училища. Кавалерією тоді командував легендарний Семен Будьонний.

«Я набрався хоробрості й пішов до Семена Михайловича. Так і сказав – не хочу, мовляв, до цієї кавалерії, навіщо вона мені? Хочу бути льотчиком, – розповів ветеран. – У Будьонного від такої зухвалості аж вуса засіпалися! Вигнав він мене без розмов».

Після закінчення училища Опанас Солдатенков потрапив до кавалерійського корпусу. Там, – о, диво! – були три літака. Опанасу пощастило обслуговувати один із них. Та душа все одно прагнула до військової авіації.

Дізнався, що є полк, у якому перенавчають на штурмові літаки. Командир спочатку здивувався: «Навіщо нам кавалерія направила свого льотчика? Потрібна ще згода повітряної армії». Та юнак виявився наполегливим і звернувся прямісінько до штабу. Там запропонували піти у штурмовики, але попередили – під час кожного вильоту гине мінімум один боєць.

«Я відповів, не вагаючись, – піду! Навіть розплакався – не вірив своїм вухам, – поділився Опанас Іванович. – Швидко, за півтора місяці опанував керуванням бойовим літаком. І до кінця війни вже не злазив із нього».

На своєму штурмовику Опанас Солдатенков зробив 30 бойових вильотів. Визволяв Польщу, Чехословаччину, Німеччину.

«Завжди перед вильотом думав тільки про те, як влучити точніше у ворожі об’єкти, розбомбити їх та повернутися живим. Про якісь небезпеки навіть не згадував», – сказав ветеран.

Після війни продовжив військову кар’єру, літав на винищувачі. Зустрічався і з Гагаріним.

«Пам’ятаю, спитав у Юрія Олексійовича, чи важко бути космонавтом? Той відповів, мовляв, неможливо ніде з’явитися, всюди впізнають. Навіть до туалету йдеш, і там можуть наздогнати, – всміхається Опанас Іванович. – Ця розмова трапилася на з’їзді авіації. І от під час перерви вирішили сфотографуватися. Поставили величезний диван. Тільки-но Гагаріна усадили – відразу всі як налетіли, щоб якомога ближче до нього на світлинах бути! Так і завалили той диван. Він каже: «От бачиш, і так увесь час».

Життя Опанаса Івановича сповнене безліччю цікавих зустрічей з відомими державними діячами. Та головне, поруч із ним завжди була любляча родина – дружина, з якою прожили разом 60 років, син, онук, правнучка та тепер ще й праправнучка. І сьогодні ветеран зберігає жагу до життя та сильний бойовий дух.