Нікопольський тренер Володимир Воловик розповів, як виховувати чемпіонів

Ліцензію на Олімпійські ігри в Ріо-де-Жанейро планує завоювати нинішня вихованка Володимира Воловика — 19-річна Альона Шамотіна. Кореспондент «Зорі» зустрілася з Володимиром Івановичем у Нікопольській ДЮСШ «Електрометалург», де він працює майже все життя.

— Володимире Івановичу, багато ваших учнів і колег давно живуть по закордонах, а ви зберігаєте вірність Нікополю. Так любите своє місто?

— Так, люблю. Я тут народився й тут, як кажуть, згодився. Для мене величезна гордість усвідомлювати, що саме нікопольчанка Альона Шамотіна стала першою в Україні чемпіонкою світу серед юніорів з метання молота. Це звання завоювала торік в американському місті Юджині. Цьогорік в Кіровограді вона стала чемпіонкою України серед дорослих.

— Але на чемпіонат світу вирішили направити іншу спортсменку?

— Це рішення було обумовлено єдиним критерієм — нормативом. Альона виграла національний чемпіонат з результатом 68,17. Для світу було потрібно мінімум 70 метрів. Такий результат і був колись в арсеналі спортсменки, що на нинішньому чемпіонаті країни була третьою. Вона й представляла країну на світі й, на жаль, невдало: метнула молот на 65 метрів.

— Альона виступила б більш вдало?

— Важко сказати. І Альона, і друга моя учениця, Ліза Суханова, котра виграла чемпіонат країни серед юніорів, ще починають свій шлях у великому спорті, їм бракує досвіду міжнародних виступів. Я маю на увазі психологічного налаштування, упевненості в собі. Тому сьогодні з моїми ученицями багато працює Олена Антонова, учасниця чотирьох олімпіад і бронзовий призер Олімпійських ігор у Пекіні. Її досвід воістину безцінний, особливо у психологічній підготовці до великих змагань.

Зустріти свого тренера

— Я вважаю її видатною спортсменкою й видатною людиною. Вона 25-кратна чемпіонка України з метання диска, переможець і призер багатьох міжнародних змагань. Її силі волі, завзятості, працьовитості можна повчитися багатьом іншим спортсменам. Тому й закономірна її медаль на Пекінській олімпіаді, завойована у 36 років.

На своїх перших Олімпійських іграх в Атланті Олена була 27-ю, хоча могла б показати значно кращий результат. Потім був Сідней — 13-е місце, потім Афіни, де стала п’ятою, і знову ж могла б потрапити у призери. Бронза Пекінської олімпіади стала закономірним результатом її довгого й успішного шляху в легкій атлетиці.

Олена пішла з великого спорту з почуттям переможця. І життя її поза великим спортом склалося чудово. Вона вийшла заміж, народила двійнят — хлопчика й дівчинку, працює зараз директором нікопольської ДЮСШ.

— Що треба, щоб стати чемпіоном?

— Для перемоги у спорті необхідно, щоб тренер і учень знайшли одне одного. Олімпійський чемпіон Юрій Сєдих прийшов у нашу ДЮСШ в 11 років і не пропустив жодного тренування, хоча вже точно «хлоп’яцтво в ньому грало». За нікопольський період своєї спортивної кар’єри він побив три рекорди СРСР у своїй віковій категорії й був уже членом збірної СРСР у складі, який виграв міжнародні змагання соцкраїн «Дружба» серед юніорів у 1972 році.

— Скінчивши середню школу, Юрій виїхав до Києва, але й досі вважає вас своїм учителем і тренером.

— Шлях Юрія Сєдих у спорті доводить, як важливо спортсменові зустріти свого тренера. Юрій незабаром повернувся в Нікополь: він не знайшов спільної мови з новим тренером. І тільки коли відбулася його зустріч з Анатолієм Бондарчуком, став показувати видатні результати в метанні молота: став олімпійським чемпіоном у Монреалі й Москві, завоював срібло в Сеулі у 1988-му.

Через політичні розбіжності СРСР із західним світом наші спортсмени не поїхали на Олімпіаду в Америку в 1984-му році. На противагу їй у Москві були організовані міжнародні змагання «Дружба». Юрій метнув молот на 85 метрів. А олімпійським чемпіоном у Лос-Анджелесі став спортсмен, чий результат у метанні молота був значно гірший — 77 метрів.

Мріяв виховати «збірників» міста

— Так це і є про мене: учитель славний учнями своїми — це не просто гарна фраза. На щастя, і учні розуміють, що вони славні своїми наставниками. Ось і Юрій Сєдих в одній із книг про нього, сказав, що побачив чимало спортивних педагогів, а Володимира Івановича Воловика вважає одним із кращих серед них. Як висловився Юрій, я знайшов правильну методику, що допомогла його професійному зростанню.

— Другий наставник Юрія, Анатолій Бондарчук, був «граючим тренером». Олімпійський чемпіон 1972 року в Мюнхені, він і тренував легкоатлетів, і сам виступав. Чому ви присвятили себе винятково тренерській роботі?

— Я бачив себе тільки тренером, хоча був чемпіоном Молдавії. Повертаючись у Нікополь зі Львова, де скінчив інститут фізкультури, мріяв, що виховаю збірників міста, області… Те, що й наша школа здатна виховувати спортсменів високого рівня, показала перемога ДЮСШ №1 міськвно в республіканських змаганнях 1972 року з легкої атлетики, де брали участь 220 шкіл.

У мене є фотографія, якою я дуже дорожу. На ній я, мої тренери Володимир Дмитрович Бредихін (він тільки торік пішов на заслужений відпочинок), Василь Петрович Бабич, котрий дав мені путівку у великий спорт, рекомендувавши вступати в інститут фізкультури. Тут же й мої учні, згодом відомі спортсмени Юрій Воєвудський, Віктор Чередниченко, Євген Осін і Юрій Сєдих...

— Як сталося, що ви, закінчивши металургійний технікум і прийшовши працювати на Нікопольський Південнотрубний завод, виїхали вчитися до Львова в інститут фізкультури?

— Я захоплювався спортом. Спорт для нас у той час не розглядався як засіб заробляння грошей — він був уособленням мужності, сили волі, безкорисливого служіння Батьківщині.

Спортсмени просяться в учні

— Мій досвід затребуваний. П’ять років був старшим тренером збірної з метання, два роки одержував державну стипендію після того, як Олена Антонова завоювала бронзу в Пекіні. Мав можливість підтримувати своїх вихованців безпосередньо на чемпіонатах Європи і світу. А ось побувати довелося тільки на одній Олімпіаді — в Афінах у 2004-му році, і тільки завдяки керівництву заводу феросплавів, у системі якого знаходиться наша ДЮСШ.

Хочу відзначити воістину масштабний внесок у розвиток спорту, його підтримку керівника підприємства Володимира Семеновича Куціна. Спасибі за допомогу й розуміння і директорові ДЮСШ Семену Яковичу Рохкіну.

— Володимире Івановичу, чи можна говорити про існування школи Воловика з метання молота і диска?

— Думаю, це буде перебільшенням, хоча я й працюю тут уже 57 років, відомий як тренер за межами країни, і до мене просяться в учні спортсмени з інших міст.

Гарні школи з метання були в Запоріжжі, Донецьку. А ось у Дніпропетровську працює школа Миколи Юхимовича Личмана, відома ще й тим, що там викладають його учні. Та мої учні здебільшого віддали перевагу не наставництву, а іншим справам. Наприклад, майстер спорту міжнародного класу Валерій Решетников свого часу працював заступником мера Нікополя.

Пристрасті навколо молота

— Не погоджуся з цим. Якби ви знали, які пристрасті вирують на легкоатлетичних стадіонах під час міжнародних зустрічей! Згадую чемпіонат світу в Хельсінкі, де я був з Леною Антоновою. Вона виступала другою у «дванадцятці», метнула просто чудово, знайшла мене очима — вони сяяли... Розмітка візуально показала: результат майже досягав 64 метрів. Але «сейко» — електронна система контролю — говорила тільки про 57 метрів... Схоже, стався збій системи. Лена була в шоці, вона навіть не пустила в коло наступних спортсменок, розправила руки, мов крила, і стояла, неначе захищала свій справжній результат.

І отут почалася злива — такого дощу мені ще не доводилося бачити. Змагання зупинили, результати анулювали. А Лена занедужала, але знайшла в собі сили виступати й далі і у підсумку посіла 8-е місце — у принципі, непогане для її стану...

— Володимире Івановичу, ми бажаємо вам нових перемог і нових олімпіад! Кажуть, що ви виховуєте й за допомогою віршів. Отже, і нового натхнення!..