Прокопенко Гаврило Никифорович

Народився 6 червня 1922 р. - у с. Жданівці Магдалинівського району. Гаврило Никифорович виріс у сім'ї сільських трударів, колгоспників, пережив голод 1933 року. 1941 року відмінно закінчив у Жданівці середню школу, пішов до Севастопольського військово-морського артилерійського училища, воював, був поранений. Після одужання знову навчався у військовому училищі, а по закінченні війни вже як офіцер одержав призначення на Чукотку.

Далі були довгі мандрівки по гарнізонах Севастополя, Курил, Камчатки, Кавказу, які з ним розділила вірна дружина Ірина Миколаївна і діти. 1960 року Гаврило Прокопенко вийшов у відставку й оселився з сім'єю у Дніпропетровську. Тут він закінчив Державний університет, викладав у школах українську мову та літературу. Збирав матеріали про голод 1933 року. З дитинства любив малювати, віршував. Уперше його вірші були опубліковані в 1944 році в газеті Тихоокеанського флоту «Боевая вахта» у перекладі російською. 1965 року Гаврило Прокопенко підтримав Івана Сокульського, звернувся з листом до Олеся Гончара, в якому вболівав за долю української мови, писав про занепад її викладання, асиміляцію українців. За це його уперше попередили в КДБ, а згодом, після того, як поет виступив на захист роману О. Гончара „Собор", його припинили друкувати. Протягом 1970-1980-х років не вийшло жодної книги Г. Прокопенка.

Тоді ж він почав займатися поетичним перекладом, захопився творчістю Дмитра Кедріна. Проте й переклади не друкували, рукописи повертали з видавництв за «неблагонадійність».

У 1988 році Гаврило Прокопенко вийшов з лав Комуністичної партії, а з наступного року почав друкуватися в «Народній Книзі - Меморіал 33-й рік». У 90-х роках його щедро друкують журнали «Бористен», «Кур'єр Кривбасу», газета «Вільна думка» та інші. У 1997 році Гаврило Прокопенко став членом Спілки письменників, а наступного коштом автора вийшла його перша збірка поезій «Лампа на підвіконні». Згодом вийшло ще декілька книг віршів та прози.

Помер Гаврило Никифорович Прокопенко у 2004 році, не доживши до видання своєї книги перекладів Д. Кедріна. Вона побачила світ лише наступного року.

Поет, якого довго не друкували за життя, живе після смерті. У своїх дітях і внуках, спогадах близьких, у книгах.