Він зайнявся живописом рано, у віці одного року, зробивши перші кроки до гарно намальованої квітки на глиняному казанку. «Він, без сумніву, стане великим художником», – казали його родичі, і не помилились. Залишитись без таланту для нього було просто неможливо – його велика тітка, Тетяна Пата, – одна з найвідоміших українських фольклорних художниць. І він каже: «Мені пощастило у тому, що я зміг навчатись у людей, які, як Гомер, творили справжнє епічне мистецтво. То була справжня українська традиція, не зіпсована радянським та російським впливами».
Його диплом з училища образотворчого мистецтва – єдине формальне підтвердження професійних навичок. Його переконували вступити до університету, та він відкинув цю пропозицію. «Натомість, я вирішив піти на роботу. У мене вже були проблеми через дипломний проект – картину під назвою «Похорони в селі». Політичний клімат у країні не допускав згадок про цю сторону життя – потрібні були лише позитивні події. Я чітко усвідомив: що більше займатись навчанням і науковою діяльність, то більше проблем буде з владою».
Він повертається до Петриківки і починає працювати на місцевій фабриці фольклорного мистецтва. Незабаром він береться за викладання та започатковує курси живопису. Коли виникає потреба в окремому приміщенні для школи, він зупиняється на нетрадиційному рішенні. «То була найбільша авантюра мого життя. Я звернувся у державний банк за великим кредитом, знайшов поручителя – і одержав його! Ми відремонтували стару занедбану будівлю, де страхова компанія зайняла перший поверх, а наша школа – другий». Влада ігнорувала цей проект до тих пір, поки сама не зацікавилась у будівлі. Та, попри все, у дітей є приміщення для практики малювання навіть сьогодні.
Вірний своїй пристрасті до малювання, Андрій почав працювати звичайним художником у так званому «Художньому фонді» Петриківки, на фабриці, де різні предмети прикрашаються фольклорним розписом. «Я був вражений тим, наскільки примітивні вироби ми там випускали, – згадує він.– Ті чорні пластмасові тарілки були пародією на оригінальні стилі фольклорного живопису». Йому вдалось перейти на інший матеріал – дерево, і це принесло Художньому фонду успіх. Він вперше взяв участь у Всесоюзній художній виставці і зміг змінити ставлення до Петриківки – його вироби з дерева займали центральну частину виставкової зали!
Протягом наступного десятиріччя Андрія підвищують до посади директора Художнього фонду, на якій він відроджує автентичні стилі місцевого фольклорного живопису. З розпадом Радянського Союзу він організовує приватну компанію, на якій вдається працевлаштувати сорок з колись двохсот художників. До сих пір це єдина компанія, що офіційно виготовляє у селі вироби фольклорного мистецтва. «Звісно ж, тими зарплатами, які ми можемо платити, нічого пишатись – вони просто мізерні й становлять 400–500 гривень. Але у нас є маленька виставкова зала, що приносить певний додатковий дохід, – каже Андрій, продовжуючи: Гадаю, основні труднощі вже позаду. Проте, наше майбутнє невизначене. Уряд любить поговорити про українське культурне відродження, та вони нічогісінько не зробили, щоб нас підтримати».
Коли ми виходимо з його кабінету, він здається єдиним, хто несе на своїх плечах всі проблеми, про які продавці «справжніх» петриківських виробів на вулицях великих міст й гадки не мають. Та він настільки захоплений, настільки впевнений, що лише тінь смутку, яка час від часу промайне його обличчям, нагадує нам, що цьому центру справжньої України досі загрожує вимирання.