Поліщук Валер`ян Львович

«До глибокого розуміння мене – Валер’яна Поліщука – Україна доросте через двадцять років…» – самовпевнено стверджував на шпальтах «Авангарду» (1929) поет. Але справжнє повернення й осмислення найвідомішої та суперечливішої постаті в українській літературі XX століття не завершено й нині. «Громохкий слід» залишив у «майбутті» автор понад двадцяти поем і романів у віршах, десятків ліричних томиків та дитячих збірок, багатьох літературно-критичних, теоретичних і публіцистичних виступів.

«Вселенським Бунтарем» увірвався Поліщук у пореволюційну поезію. «Планетарність.... Розмах в історичному часі» – прокламував вічний новатор, визнаний лідер літературних угруповань 20-х років «Гроно» та «Авангард». «Конструктивний динамізм» Поліщука був синхронним щодо подібних європейських явищ. Він був знайомий із досвідом французьких і німецьких конструктивістів – Фернана Леже та Ле Корбюзьє, Ервіна Піскатора, Георга Гросса та Вальтера Гропіуса; із відомим художнім інститутом «Баухауз». В особі Поліщука українська література наполегливо шукала сучасних, відповідних прогресивному, технізованому часу, ритмів і форм:

Валер’ян Львович Поліщук народився на Волині 1 жовтня 1897 року. З 1912 р. навчався в Луцькій гімназії. Коли почалася перша світова війна, «ми з братом переїздимо в Катеринослав», – згадував він в автобіографічних матеріалах «Дороги моїх днів». Хлопці вступили до 1-ої класичної гімназії. У грудні 1914 Поліщук із товаришами без відома гімназійного начальства випустив українсько-російський збірник «Первая ласточка», де за псевдонімом «Jutta» надрукував свого першого вірша «Круті і низькі береги». Через деякий час гімназисти випустили новий збірник «Блуждающие огни». Незабаром Валер’яна через суперечку з класним наставником священиком Русановим не допустили до іспитів і вигнали з гімназії. «Літо 1916 року я провів на посаді конторщика в експедиції Брянського заводу, – писав він.– Восени 1916 року як учень 8-го класу заявився до гімназії: куди мені було переводитися, коли в мене на шиї найдорожчий друг – брат Нікандр… Тут у мене була з директором гостра сутичка, де я й просився і лаявся. Нарешті, якось справу перерішили і залишився з балом «3» «по поведению». Навесні 1917, коли вибухнула революція, Поліщук став першим головою Юнацької Спілки. Скінчивши гімназію, прилаштував у Катеринославі брата і без «копійки в кишені» поїхав до Пітера в інститут цивільних інженерів, бо його давно приваблювала архітектура. Там на боці більшовиків брав участь у революційних подіях.

Ще в Катеринославі він почав займатися політико-громадською діяльністю: «моє селянське походження кинуло мене в ряди українських есерів». Коли ж Центральна Рада почала війну з більшовиками, поїхав на Волинь, де очолив Боромельський волосний земельний комітет. За гетьмана Скоропадського довелося втікати до Київа від арешту. Саме в цей час зародилася думка написати поему «Сказання давнєє про те, як Ольга Коростень спалила» (Катеринослав, 1919). Поет емоційно переживав події війни: «Гетьман накивав п’ятами, росла певність, що тепер договоряться з більшовиками, і з таким настроєм я поїхав на роботу в Катеринослав. Працював там у редакції газети «Республіканець» яко секретар її. Тут я містив свої вірші й політичні статті, був кандидатом на Трудовий конгрес. Далі – крах політики Директорії. Катеринослав узяли більшовики. Тут же поблизу товкся Махно. Кипіло, як у котлі.» В Катеринославі за більшовиків Поліщук працював у кооперативному журналі «Споживач», друкувався в газеті «Известия». У 1919 р. він випустив збірник «Жарина», орган Катеринославської юнацької спілки, де було надруковано «Із сербських народних пісень», «До юнаків». Друкувався у збірниках «Січ», які випускав професор П. Єфремов (репресований 1929). За часів денікінщини під виглядом консультанта тримав зв’язки з повстанцями. Разом із іншими українцями був заарештований денікінською контррозвідкою, що розташовувалась у готелі «Франція» (на подвір’ї готелю «Україна» збереглися кам’яниці колишньої «Франції»). Але поету пощастило втекти та зовсім виїхати з Катеринослава.

1920 р. Поліщук у Києві видав перший збірник літературної групи «Гроно», в якому взяли участь Ґео Шкурупій, Михайло Терещенко, Дмитро Загул, Павло Филипович, Юрій Меженко. «Динаміст» і «гроніст» знов опинився в Катеринославі (Січеславі), коли довідався про трагічну смерть брата, але могили його так і не знайшов. Матеріали до другого збірника «Гроно» поет привіз із собою: «Наші матеріали поповнились оповіданням В. Підмогильного, критикою професора Петра Єфремова і таким чином, як етап динамізму, влітку 1921 року з’явився «Вир революції». Збірник відкривався «Бунтарем» Поліщука. Збірка поезій «Вибухи сили» (Київ-Катеринослав, 1921) також відбивала романтичне захоплення поета революційним виром:

П. Тромов (П. Єфремов) у статті «Від ясної панночки до Уітмена» («Вир революції») проаналізував творчість В. Поліщука за перші роки Радянської влади: «…Він повертав свій ясний, радісно-приймаючий, жадібний зір неодмінно в той бік, звідки лилися проміння краси, яка йому вічною здавалася… Співає Валер’ян Поліщук свої гімни великому Всесвіту, космічному об’єднанню, безмежному і земному простору, Сонцю, Міці, невпинному рухові стихії, воскреслому Діонісу, “роботі творчій статі, людському духу – вічному революціонерові, новому часові, розкутому пролетарю, новій сім’ї, вільній Демократії…”» В. Поліщука порівнювали з В. Вітменом, на що він відповідав:

«Великий талант, велику іскру» розпізнав у творчості поета і П. Тичина. 2 листопада 1921 р. у своєму щоденнику Поліщук записав: «…Тичина визнав у мені великий талант, велику іскру, як він казав. «Бунтаря» дуже хвалив, «Робітниче свято», а про «Осінь» і «Асонанс» з «Виру» – казав, що вони класичні. Хвалив «Лагідність», «Ридання братнє» і про «Онана» гарно відзивався. Взагалі дуже за мене рад, бо у мене бачить і філософію, і образи…».

Цього ж року побачив світ збірник афоризмів Поліщука «Голодна радість» («Бризки мислі»). В ньому він виказував дуже відверті думки, які йому пригадали при арешті в 1934 році: «Не сотвори собі кумира ні з діла, ні з людини, ні з фрази, ні з генія, ні з народної маси й навіть з пролетаріяту не зроби собі кумира... Кумир є сила, яка пружиною розтягається до певного місця, а взагалі відтягає поступ на старе місце. Кожна революція – це є поломка такої пружини від розтягування, щоб одірватись од кумирів…».

«Філософ с головою хлопчика» передбачав свою особисту трагедію: віддавши данину «Виру революції», «Кумиру», він став їх жертвою. Страшенно боявся смерті, вірив у своє велике призначення.: «Хочу жити в прийдешніх поколіннях, як мій Ньютон», – записав він у щоденнику 31 червня 1922 р.

Наприкінці 1925-го – на початку 1926-го Поліщук разом із П. Тичиною та О. Досвітнім подорожує до Прибалтики, Чехословаччини, Німеччини, Франції. Через три роки їде до Польщі, знову – до Німеччини, країн Скандинавії. Цього часу, крім декількох поетичних збірок, вийшли історичний роман у прозі й у віршах «Григорій Сковорода» (1929), поетичні книжечки для дітей. На початку 1930-х до поета повернулось «велике натхнення». Він створив блискучі маленькі шедеври на кшталт:

У вересні 1934, повернувшись із І-го з’їзду радянських письменників, він писав у листі до батьків: «Тепер цими днями маю ще поїхати на Кавказ... і тоді сяду писати новий роман. Один, що зветься „Завзятий вік”, я уже написав і здав друкувати. За кілька місяців він вийде в світ...»

Але інший світ уже чекав на великого життєлюба: арешт, Соловки, розстріл у 1937-му, багаторічне мовчання, спізніле дозоване повернення і таке бажане безсмертя...