Катерина Мохова

Народилася 11.09.1986 року. Мешкаю у Дніпропетровську.
Репетитор з історії.
Пишу прозу.
Переможниця обласного конкурсу „Війна без права забуття”-2005 (третє місце, публікація в однойменному збірнику), переможниця міського конкурсу „Дніпропетровськ, любов моя-2009” (друга премія, публікація у часописі „Січеслав”. №20'09).

Неможливість мистецтва

Мені було тридцять два роки, коли я вирішила навчитися малярству.

Я розуміла, що вже запізно, і відкривати у собі таланти – то потрібно робити було ще у дитинстві, та й хто б навчив мене малюванню?

Людиною я була не сміливою, тобто не такою, яка б змогла домогтися своїх цілей. Я дуже непевно почувалася там, де нічого не розуміла. Якийсь внутрішній острах обіймав мене при цьому. Якось я натрапила на невеличку крамничку. Вона була без назви, але на дверях висів повний перелік продукції, яку пропонувала ся крамничка. Був позначений навіть телефон. Ні, телефон то взагалі мені не підходив, бо навіть коли я стала дорослою, він відлякував мене, й мені стискалося горло, заледве я встигала опанувати потрібний номер на апараті.

У віконці тої крамнички, яке певно мало заохочувати покупців, але виглядало так, наче попідвіконню виклали все сміття, що скопичилося усередині, й забули про нього, я побачила полотно, вставлене у грубезну рамцю, якісь подрані драпіровки та невеличкий малюнок на картоні, виконаний олійними фарбами. Він зачарував мене. Я стояла й видивлялася кожний мазок, проведений пензлем, послід, який він залишав, як накладалися фарби, як невимушено були підкреслені головні деталі. Це був простий пейзаж, що змальовував ранішню осінь. Він був виконаний дещо недбало, як спершу мені спало на думку, але можливо таким був задум автора.

Саме так я теж воліла б малювати. Але не могла. І тоді це бажання повністю оволоділо моїми думками. Я уявляла, як вчитимуся, як ходитиму на заняття, хоч й не знала на разі до кого звернутися, як навчившись, створюватиму такі ж гарні пейзажі і слідкуватиму за тим, а як добре в мене вийшло ось це змішання фарб.

Я не уявляла, як важко це зробити.

* * *

За фахом я була лікарем. Лікарем-терапевтом. Дитячим. Іноді мені здавалося, що се – найбанальніша річ, яка може зі мною трапитися у житті, але на справді це було досить смішно: моя сестра була вчителькою фізики, а я – дитячим лікарем. У часи, коли ми зневірялися у собі, ми з нею дивувалися, – хіба то остання річ, вчителювання й дитяче лікарство, що її ми могли собі вибрати? Певно, що ні.

У мене була своя дільничка, на яку я навідувалася майже щодня, щоб, зазвичай, встановити схожі одне на одне діагнози простуд у малюків. Я знала одне напевно, – що я добрий дільничний лікар. Про це мені розповідала моя подруга, інструктор ЛФК, Уля. До неї приводили діточок на різноманітні фізичні вправи для поліпшення стану організму після хвороби чи під час курсу лікування. Оляся була трохи старша од мене й говірка жіночка. Їхній дільничний лікар, якого вона викликала, коли хворіла її донечка, був, за її словами, дуже кепським. Я казала їй, що то справа кожного, яким вважати свого дільничного лікаря, тим паче, що в основному таких послуг потребують часто люди у дитячому віці, і щасливий той, хто до них у дорослому житті звертається вкрай рідко.

Взагалі у дитинстві багато із чим стикуєшся, про що, вирісши вже й гадки не маєш. Я не пам'ятаю, який дільничний лікар був у моєму дитинстві, але мої батьки завжди схвально про неї, а то була добра жінка, відгукувалися.

Багатьох, звичайно, дратує, коли дільничний, приміром, не роззувається. Мене це б також дратувало. Але з іншого боку, що робити, – коли викликів багато, й крізь треба встигнути. Та я не дозволяю собі такого. Не дозволяю собі критикувати самочинні методи батьків, хоч це було неправильно, але що робила я, коли б не була лікарем, із болем своєї дитини?

Дитяча поліклініка, де я працювала, недалеко од нашого будинку, як це завжди буває у фільмах – мелодрамах чи то новинах за тиждень, була одна на доволі великий район, дільниць було зроблено багато ще в ті часи, коли й лікарів не бракувало. Зараз у нашій дитячій поліклініці №** їх значно поменшало, а ті, хто лишився, працюють неповний день.. Окрім мене. Може, то через свою боязкість я теж не змогла сказати, щоб воліла б працювати неповний день?

Та й не до того мова.

Уля каже, що я якась незграбна.

Просто якось вона на вихідних покликала мене до чаю, а я переплутала поверхи, бо зрідка де на квартирах був позначений номер, і всі вони були сховані за перегородкою, й якийсь час намагалася знайти Олясину квартиру. Виявилося, що я примандрувала не до того під'їзду. Добре, що Уля вийшла зустрічати мене, бо я десь із півгодини блукала. Ну, от власне після цього вона стала думати, що я незграба. Може, до цього ще додавався мій високий зрост. Та я і була мабуть найвищим лікарем із усієї поліклініки.

Потягів до мистецтва у моїй родині ніколи не спостерігалося. Власне, як потягів до лікарства. Але думка, на якій я пристала одного серпневого дня, не покидала мене. Саме вона й утримувала мене від того, щоб із кимсь нею поділитися, спитати в когось, а де власне шукати того вчителя з малярства, й взагалі, – як до цієї справи підступитися. Тоді я теж відчувала себе незграбою.

Тож ця думка оселилася у мені й тихенько чогось очікувала.

Потім мені наснився сон. Взагалі, я майже ніколи не бачила уві сні своїх однокласників, але тут привиділася Віта Губар. Це була одна з тих дівчат, із ким у школі я добре спілкувалася. Мені наснилося, що дівчата всі з нашого класу, окрім нас із Вітою, розділилися на дві команди й грають у бадмінтон. Але сон не був би сном, коли б у ньому було щось не те від реальності, – тож у команді було лише по одній ракетці, й мусили дівчата грати руками. А ми сиділи на лаві й спостерігали за грою. І я бачила, що ми ті самі за віком дівчата, але вже вийшли заміж й народили дітей. Виділа, як дещо змарніла з лиця наша головна відмінниця Аня Долгова, професійно відмітила, що опустилися стегна у Варки Іщенко, і на всих позначився час, але тільки не на нас із Губар Вітою. І раптом вона обернулася до мене й, перемагаючи галас, що здійнявся від гри, спитала:

– А за кордоном? Ти була за кордоном? Адже ти так хотіла помандрувати десь за кордоном!

І ту мить мені стало сумно. Адже я й дійсно колись мріяла про подорожі світом. І ніде за цей час не була.

Я по-ідіотському посміхнулася, я завжди по – ідіотському посміхаюсь, коли непевна щодо своїх вчинків, коли мушу звітувати перед начальством, коли на чомусь не розуміюсь, коли сплачую через банк комунальні послуги та все таке інше, і у цей час розумію, що зараз буду, неодмінно буду виправдовувати себе, – і , трохи піднявши кутики вуст, що також додавало моєму лицю непевності ще більше, відповіла:

– Ні, якось не трапилось, – і у цьому почула весь жаль за своїм життям, своєю професією, своїм чоловіком і малою донечкою, за батьками, яким не встигла ще сказати, як сильно їх люблю, хоч би мала зробити це давно, й до горла мені щось різко стислося.

– Я теж, – сказала вона, – теж нічого не зробила із того, про що мріяла.

Тоді ми посунулися одна до одної ближче. Все ж таки і на ній теж позначилися роки, хоч вона виглядала школяркою – Віта ще більш потовстішала.

– Ми ж ніколи не займатимемося тим, до чого насправді маємо хист, про що мріяли колись, – відгукнулася вона. Раптом поряд із собою я помітила нашу улюблену вчительку української мови, але відчула до неї якусь дивну відразу, наче вона теж зрадила себе, а через ті наші дурнуваті твори з літератури – й нас усих. Віта дивилася, як грають дівчата, і я бачила, що її починає підмолювати, – Віта була дівчиною непростою, із якимись забаганками щодо мистецтва, а паче до архітектури, й майже весь наш клас їй підмолював завжди.

Тоді ми несподівано обнялися й затужили у сльозах про неможливість можливого.

***

Якби це не називалося, я була певна що мені знову відкрився той дивний канал. Я б не назвала його каналом творчості. Скорше се був канал – друга спроба чи додаткова можливість, або я обманювала сама себе.

У роки навчання на медичному вийшла збірка моїх ліричних віршів. Тоненька, але ж збірка. Я тоді перемогла у поетичному студентському конкурсі. Я не могла достоту вірно оцінити свої поезії, бо насправді не було нікого із тих, обраних богом, кому б я повірила. Я намагалася читати їхні вірші, але то було або не чарівне, просто іноді учнівське римування – завжди із наголосом на я, роздумами про величезний незбагненний всесвіт, із постійним повторюванням одного й того ж рядка, – не пам'ятаю, як це зветься на їхній, поетовій мові, – й майже однаковими картинками, які зринали у моїй уяві під час прочитання, або нудні й марнотні білі вірші, суть яких я не збагну ніколи. Тож це не надало мені рішучості у тому, що я роблю. Але дивна впевненість у тому, що я ще зможу (колись зможу) оселилася у мені, і я із легким серцем продовжила навчання за обраним фахом.

І так само раптово відчула, що той канал вже зачинено. Щоб щось написати, витрачалося багато часу, нічого путнього не виходило, я не бачила, не чула, не уявляла більше свої вірші. Тож зрештою це сталося скидатися на вигадування навіть не віршів, а так-сяк заримованих рядків навіть вже не пам'ятаю про що саме.

На вулиці було спекотно, коли я вирішила спалити рукопис. Ні, я не читала із сентиментальністю у серці востаннє свої вірші, але довго придивлялася до місця, де б те невинне, маленьке аутодафе вчинити. Й щоразу випадкові перехожі сполохували мене, навіть не звертаючи уваги, але мені видавалося, що вони вже викрили мої плани.

Потім я вирішила: ось тут – у подвір'ї , незнаному мені, – я поверталася з іспиту і наразі згадала, що вже деякий час ношу із собою той клятий рукопис, од якого хочу позбавитися у такий романтичний спосіб, – біля старої шини, із якої мали рости якісь квіточки, але ніколи не виростуть, бо чи ж росте щось на камені у сумних, необжитих подвір'ях, що була напівзарита у землю, ось тут й зробила це. Звичайно, не одразу ж зошит здійнявся веселим полум'ям, довелося витратити із десять, мабуть, сірників. Ставало жарко, адже я – незграба, розпалила зошит на самому сонці, ще й нахилялася, щоб розворушити вогник.

Потихеньку папір перетворювався на красиву купку попелу, яка довгий час зберігала обриси зошита. Він був товстий, напівзагальний, – так, я змірилася писати не один віршик! – мені довелося оддерти обкладинку, проте вогонь, здається не мав повної сили розгорятися, а поволі вгасав. Чисті білі аркуші зосталися незайманими – ні вогнем, ні чорнилом.

***

Кава вихолонула. Уля відсунула філіжанку й подивилася на мене.

Ми смакували каву. Взагалі кава стала для мене тим, чим для інших стають цигарки. Мене іноді навіть нудило од неї, але я продовжувала по очі заливатися цим напоєм. Се захоплення також прийшло нізвідки – під час навчання я досипала ночі, у час іспитів не вживала каву, іспити складала добре. Й неочікувано для себе якось помітила, що надто часто її вживаю. Її присмак вже збився мені на вустах, дерло у горлі, і від кави із молоком легше не ставало, тож переважно я вживала лише чорну.

– У мене на жаль таких знайомих немає.

Дивно, що вона взагалі не виказала свого здива, коли я їй щойно була розповіла про свої заміри. Колись мені сказали, що коли не розповідати про свої мрії, бажання, то вони й не справдяться, – а як той, кому це розповіси, зможе допомогти у здійснені?

– Та, ні, ні, – я по – ідіотському посміхнулася, – іноді я відчуваю себе незграбною школяркою, яка не до діла питає вчителя, й самого його робить ідіотом, – то я так, до слова.

Уля ще раз поглянула на мене й насилу проковтнула холодну каву. І сказала, що спитає у тій школі, де вчиться танцям її донечка, що там щось наче таке було.

Мабуть, із Улею було нестрашно. Взагалі нестрашно. А я була із тих, хто самотужки не подужав ще жодної справи, й чекала, щоб хтось взяв мене за руку й сказав: ось, дивись, все зроблено, все, – як тобі того бажалося. Я подивилася на неї із висоти свого зросту – так, Уля була меншою, – але попри всі свої „ні” я поклала на неї свої сподівання.

***

Що потрібно, щоб навчитися малювати? Певно, що пензлі, фарби та добрий папір. Всього цього були повні художні крамнички, куди мені було досить важко зайти. Але я змогла. Це була простора крамничка, крам якої розташовувався не по-жлобськи – за плечима у крамаря, – а відкрито (окрім пензлів, фарб та інших дорогоцінностей – гумок, ручок, фломастерів, олівців), як у великих супермаркетах. Я не знала, куди треба перш за все дивитися, тож пішла просто вздовж першої полички. У магазині людей було замало, й це ще більше знітило мене.

Я обдивлялася полички, відчувала вповні всю висоту свого зросту й ще більше ніяковіла. До приміщення ввійшла поважна жінка й стала щось розпитувати про фарби для роботи живописом на тканині. Я помітила, що на мене ніхто не звертає уваги й це підбадьорило мене.

Але нічого я собі у тій крамничці не придбала. Все вартувало дорого.

Викладач малювання, міцний чоловік, бородань та вусань, як годиться, прискіпливо подивився на мене, – на щастя, ми були майже одного зросту, – й, пошкрябавши себе по щоці, запитав:

– То де ж ваші малюнки?

– Але ж я прийшла саме навчитися, – відповіла я.

– Пані, – він скривився, й на разі мені проминула думка, що це досить неприємна людина, яка ніколи не розкриє, що у неї на гадці, – тут вам не приватна паризька студія для витончених жінок. Це художня студія для дітей. Займатися вами особисто у мене не так багато часу.

І потім:

– Ну добре що хоч без кішечок й собачок обійшлося. Проходьте.

Так я стала вільним слухачем дитячої художньої студії, на пташиних правах, юрмлячись серед творчо обдарованих діточок. І всі вони малювали чудеса.

Так мені здавалося спочатку.

Вони малювали і воліли потрапити до художнього вишу. А вступити туди було незмірним щастям, навіть більшим за власну безпеку. Я мимоволі чула всі їхні розмови, які насправді воліла б не чути. Тож один хлопець од радощів через вступу (чи через дурощі) стрибав із гойдалки у річку й зламав собі ногу. Але ж він вступив до училища. Та попри такі романтичні випадки відбувалися були й зовсім мерзенні – дівчина якась, що не вміла поготів малювати, навчалася за контрактом. Її всі за се зневажали. Сам маляр дуже скупо розповідав про се училище, не давав рекомендацій, наче не вірив у дітей, яких навчав, а отже не вірив у себе. Так із моєю сестрою, кожна невдача її учня – то її поразка, й може ще більша, ніж її вихованця. Але маляр відгороджувався від цих дітей, бо мав любиму донечку, яка саме здобувала малярську стипендію у Харкові. І за цим не відчувалася виразно атмосфера самої художньої студії, бо серед цього губилися може й не менш талановиті діти, які втім ніколи не подужають вступу до художнього училища.

Тож все тут було як на справжньому гендлярі – таланти вимірювалися кількістю несплачених грошей.

***

Насправді історія моя досить проста. У ній не було нічого такого. Такого великого чи зворушливого, чи несподіваного тощо.

Але коли я сіла за планшет, відчувала, що зможу намалювати. Намалювати, як годиться, що се не буде несмілива проба, але так – наче я давно не писала вірші.

І я не помилилася. Не знаю, чим се пояснити. Але, мабуть, той канал відкрився вдруге. Малювала впевнено, хоча в перший раз дещо перебільшила із розмірами композиції, але маляр навіть здивувався й перепитав, чи часом я не обманюю його. Що до цього ніколи не малювала. Я не малювала.

Втім, перший успіх був досить оманливим. Заняття проходили у просторому класі, де на урок приходило десь із десять – дванадцять діточок, які поводили себе по-різному. Хтось забивався у куток й тихесенько створював собі й іншим на подив дива, хтось теж ховався у куточок, але для того, щоб непомітно викладати із баночки чистий колір й зачаровано щоразу збільшувати його насиченість. А дехто – тобто найкращі, а це дуже вадить навчанню у будь-якому дитячому колективі, і тільки через це я не вивчила у школі досить добре німецьку мову, хоча мала всі переваги до цього, та вчитель виокремив трьох із усих інших й здавалося, що клас рухається двома напрямами – одні за більш складною програмою, інші – за простішою, ось чому я ніколи не збагнула взагалі нескладну часову форму кон'юнктив, – бо вчитель виклав її так, що розуміння було дано лише тим трьом обраним, – то ті найкращі займали найкращі місця по центру постановки й постійно знаходилися у центрі уваги. Інші були у міру талановиті, у міру посередні, у міру тихі й у міру галасливі.

Спочатку вони здивовано поглядали на мене, а потім звикли. Я ж собі сиділа окремо, й, не відаючи ні теорії, ні хоча б у загальних рисах пояснення, малювала навпомацки керуючись одним мірилом – чи схоже на взірці найуспішніших виконавців робіт, чиїми творами були занавішені стіни. Потім я дізналася, що то були не роботи виконані у цій студії власне тими, хто її відвідував, а роботи учнів художнього училища, де працював маляр. Чому він робив ще й тут? Тому що у цій студії із маленької задньої кімнатки облаштував собі майстерню, де власне й працював у своє задоволення. Треба ж мати порядному маляреві студію власну, поважних учнів, які б приходили суботнього ранку на навчання до метра. У цьому приміщенні се можна було зробити, але натомість треба було навчати всих бажаючих навчатися діточок.

Та вся біда була у тому, що цей маляр не був викладачем, а практикуючим художником, який ще не створив свого шедевра для Лувра, тож мусив розриватися між викладанням й суто творчістю.

А тут ще і я трапилася.

Ні, він був добрим маляром. Він робив мені зауваження, виправляв роботи, дещо розповідав із принципів композиції, кольору та все таке інше, але він не був викладачем.

Поволі моє навчання малярству зайшло у глухий кут й ставало дедалі нуднішим. Я не прогресувала, вклякла на одному місці, по кілька разів перемальовуючи, тобто остаточно псуючи, речі, які більш-менш вдавалися. Я теж воліла б викладати чисті фарби на папір, як те робив хлопчик, здається його кликали Ромка, який ховався за мужніми й вправними спинами малярів – початківців, і майже постійно малював у техніці імпасто, і через це, певно, досить часто вимагав нових тюбиків із гуашшю, – він малював гуашшю, а останні – переважно акварелями, я теж придбала собі невеличкий набір у дванадцять кольорів, може й згірший од „Ленінградських”, але за значно демократичнішими цінами, та викладач пропонував Ромці шукати кольорів, а не послуговуватися фабричними пігментами.

Я теж намагалася шукати.

У тому лимоні, який, далебі, був невеликим й насправді й на листі, я познаходила либонь чи не всі фарби, які були у наборі. Роботи видавалися переобтяженими, композиція, хоч й була цільно скомпонована, розбивалася у друзки через моє невміння, – чи точніше нерозуміння, – узагальнити, і викладач казав:

– Пані, що ви так подрібнили малюнок? Маєте зібрати все се до купи, се не годиться, – він тоді тицяв на диво доглянутим нігтем у малюнок й шкрябав по ньому. – Де ви таке побачили? Дуже дрібно. Обобщіть. Розумієте, бо все розкидається, – і він вимахував на всі боки долонями із широко розставленими пальцями.

Або просто коментував:

– І що ж це за божий дар з яєчнею?

Я кивала головою на знак розуміння, але не відала, як це робиться. Його поради допомагали мені мало, та що мені пішло на велику користь, то це те, що я у таких випадках більше по – ідіотськи не посміхалася, – ся жахлива посмішечка зникла із мого лиця, бо у цьому місці була очевидно недоречна.

***

Я стала неуважною на роботі – запізнювалася, не встигала за викликами, перестала роззуватися у квартирах хворих, діточки із своїми постійними кашлями допікали мене. Каву я поглинала у ще збільшених розмірах. І тоді я помітила, що саме зараз життя моє йде якось порожньо: наче втратило внутрішнє навантаження, я відраховувала дні, не воліла більше ходити на нікому й мені також непотрібні заняття із того дурного живопису, час спливав – і я спливала за ним. Все робила машинально. І ледве прокидалася зранку.

Чи могла б я когось у цьому звинуватити? Тільки хіба себе, але не зважувалася. На щастя, тут я маю завважити, що саме на щастя, бо за інших своїх бажань сказала б зовсім інше, на щастя мій чоловік не вельми прискіпливо питався до мого малярства, тобто він був уважний, але за місяць це минулося, він покинув свої жарти й кпини, які закидав щодо свого майбутнього портрету, який, хоч і смішний, я мала йому намалювати.

Проте моя донечка притягала мені свої розмальовки й просила їх пофарбувати. І се один справжній зиск із цієї справи – моя донечка навчилася розмальовувати, дуже старанно й охайно це робила, то не були хаотичні розчерки, що їх лишав по собі олівець у слабкій дитячій руці. І вона уважно підходила до кожного малюнка – у її наборі було 24 олівця.

Кава холола, час спливав, щось велике й байдуже оселилося в мені.

Канал мовив одне – у мене неможливість мистецтва.

Життя перетворювалося на справдження того сновидіння, що я його бачила за півроку до цього.

Коли б я була рішуча, давно забралася із того місця. О ні, у мені не промовляв голос нерозпізнаного генія чи обивателя-хама, якого полонить зненависть до арт-людей, жодним словом на кшталт „про тонку й раниму душу митця ” я ніколи не прохопилася і не казатиму, що ці високочолі, зажерливі сноби від малярства, не приймають до свого чарівного кола тих, хто бодай здалеку не окреслений божою позначкою у лобі чи де ще: ні, все це залишаю іншим, хто має більш серйозні гадки щодо цього.

Але я була людина несмілива: я справно вносила платню за заняття та намагалася не спізнюватися, хоча все те не мало вже жодного сенсу. Ніякого примусу, але пішовши, я відчувала б себе винною перед Улею, бо саме вона доклала зусиль прилаштувати мене у цю студію.

Так, із Олясею було нестрашно. Вона, певно, залякала маляра, – Уля це могла зроби дуже хутко, та я не питала, як саме вона його вмовила, що за аргументи сипала, аби він пристав на її прохання.

Тож у такому випадку я не могла піти.

***

Сніг був брудним й жовтим од собачої сечі. Все неперетравлене у гостях виверталося вділ й ставало гидотним, й білий сніг наявно демонстрував усі мерзоти, – а на білосніжному, подекуди незайманому снігові це виглядало саме так, – усі мерзоти людської недолугості. Мене підмулювало. На злежаному розбитому снігові ковзали черевики.

Я більше не займалася тим, що розчавлювало мене вщент й родило неспокій на душі.

Зважилася. Тут я дозволила собі бути дещо сентиментальною. Я ще раз уважно роздивилась малюнки діточок, що висіли одразу ж коридорі для втіхи самолюбства батьків, чиї діточки займалися у цій студії, а особливо, мабуть, самого маляра, бо велика картина-натюрморт у виконанні його доньки, висіла на видноколі. Потім обдивилася більш вишуканіші роботи учнів училища. І тут мені сталося відкриття: всі картини видалися схожими між собою у техніці виконання, у них був один й той самий академічний почерк, – я переглядала книжки із мистецтва, які містилися у такій своєрідні бібліотечці, на двох поличках коло дверей, схожі на почерк самого маляра. Дивно, що я раніше цього не помічала. Подумала, може, то – роботи одної людини? Але прізвища були різні. Та й що тепер мені було із того – навчання період долають усі.

Через дві години я вирішила йти. Мене ніхто не помітив, але я все робила тихенько: повиливала воду, обтерла пензлі, розставила на місця стільці. І вийшла.

Вдягнулася у коридорі.

Здається, вибило на одинадцяту. Я вийшла у двір. Таких днів у морозяної зими багато, – коли небо безхмарне і сине, та сяє сонце. День був саме таким, і час, коли районом майже ніхто не блукав, й дивувала тиша, у якій сновигали вузькими дорогами поодинокі автівки.

Неможливість мистецтва для мене була наочною. Але я не переймалася тим. Зараз я воліла не думати те. Займатися самотужки, – так колись я так хотіла навчатися польській, – це була марна ідея.

Одне я знала напевно, – що я добрий лікар. Про це мені розповідала Уля, точніше переказувала почуте, але, звісно, мені було приємно.

Я повертала додому, де всі ще певно куняли на теплих із незрозумілим запахом затишку подушках, сьогодні ж бо субота. Може, зателефонувати Вітці? Вона ж наче була моя приятелька, й спитати, чи зробила вона можливою якусь свою неможливість?

Та, на щастя, вдома мені вилетіла ця думка із голови.