Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Пн, 25 листопада 2024
00:33

ПРО МІСТО

Яна Сілецька-Васильєва

Народилася 20.02.1980 року. Вчитель географії в НВК «ЗОШ І-ІІ ступенів №1 – Покровська гімназія».
Пишу вірші.

На розпутті двох доріг

На розпутті двох доріг –
Сніг...
У пропасниці моїй –
Жар.
Ти на дно моїх очей
Ліг,
Залишивши висоту
Хмар.

Не отруєна твоя
Кров
Божевіллями моїх
Сліз.
Я питаю у планет
Знов
Як знайти мені Земну
Вісь...

Як знайти мені отой
Край,
Де змогла б не існувать.
Жить!
Ти – мій тихий золотий
Рай.
Я твоя непоказна
Мить.

Людина з валізою совісті

Людина з валізою совісті,
У чорнім смішнім капелюсі
Сиділа в міському автобусі
На станції Марних ілюзій.

Здавалося, все передбачено
У світі простих аналогій.
Білет до Кінцевої сплачено,
До чорта чи, може, до Бога...

Попереду – рух магістралями
(населені пункти, транзити).
Смердюче-брудними вокзалами
Людина по зав’язку сита.

Штовхаються. Лаються голосно.
Шукають місця пасажири.
За графіком ходять автобуси,
Завіреним Архікасиром...

Таке життя

Я знаю, сонця іншого не буде
І тільки раз згорають в небі зорі.
Отак і люди – чуєш, мамо? – люди
Ідуть і не вертаються ніколи.

Де взяти фарби, щоб змінити колір
Холодних ранків, до огиди сірих,
І того страху, що повзе за комір,
І тої болісно слабкою віри...

Гортає Всесвіт сторінки-століття
У Книзі Вічності разюче кольоровій.
Бо літери – то незліченні миті,
А люди – просто знаки розділові.

Пробитись травою

В асфальтовім пеклі
плавиться тіло,
Стікає густий,
як олово, піт.
Пустелею душ
тікаю щосили,
Шукаю в пісках
загублений світ.

Бездарний сюжет
примхливої долі -
Нокаут і фол
моїх міражів.
Мерзенна до сказу
рабська неволя,
Несила чекать
сезону дощів.

Вдихаю самум,
руйную бархани.
Я – та, що згнила
в бетоннім раю.
На тілі моїм –
незгоєні рани,
За мною у хмар
не буде жалю.

Та рештки мої
обіллють водою,
На чорній землі,
де виступить кров.
У сенсі життя –
пробитись травою
Між тріщин і дюн
пустельних основ.

Паралелями вічності

Я – на паперті, ти – по екватору
катером.
Роздратовано, пінними милями –
хвилями.
Відчуваю – шукаю строкатими
картами.
Заворожена штормом, загойдана
штилями.

Не зрікаюся світу, не каюся –
маюся.
Перехожі обтяжують досвідом,
осудом.
Ти сигналами лиха прощаєшся,
граєшся
І морськими вузлами зав’язуєш
спогади.

За кордони реальності – білими
крилами...
Не навчило життя пересічності
дійсності.
Залатаю вітрила надіями –
шилами.
Не зустрітися нам паралелями
Вічності.

Чорна вуаль

Лондон ще спить... І туманами млистими
Диха бруківка у морок каплиць .
Чорна вуаль на обличчі землистому
Не заховає тривожних зіниць.

По Пікаділлі наляканим привидом,
Довгою сукнею – в сирість калюж.
Крикне лисиця – здригнешся огидою
І попрямуєш до Замку чимдуж.

Там, у каміні – хитке заспокоєння.
Пудинг і чай – в світанковій імлі.
Погляд застигне, утоплений в полум’ї,
Скрипнуть віконниці. Стихнуть жалі.

Стукіт карети примусить отямитись:
Кинеш в золу іменний револьвер.
Лондон прокинеться. Млосно потягнеться
У парасолі одягнений сквер.

Ти майже чужий (розлученим)

Дощ заспокоює. В блюдце – морозиво,
В пластик – гіркий бергамотовий чай.
Небо, пробуджене літніми грозами,
Сірим плащем накриває печаль.

Аеропорт. Завмирають годинники.
Час до прощання безжально нудний.
Знаєш, здаватись моїм благодійником
Більше не варто... Ти майже чужий.

Отже, бувай. Поцілунком, обіймами –
Сіллю «любові» на свіжі рубці.
Докором долі, нажаль... б е з н а д і й н о ї –
Срібна обручка в холодній руці.

Без назви

Його неголені, запалі щоки,
Потерті джинси, аромат Версаче,
Холодний погляд, неквапливі кроки
Я заховаю у рожевім клатчі.

І вийду в люди. На розп’ятті вулиць
Заб’ються пори перманентним смогом.
Я знаю правду: він таки Прибулець,
Посланець іно-галактичних богів.

На нім – штрих-коди й закордонні візи,-
Я їх на дотик, мабуть, відчуваю
Набиті зорями його валізи,
А в мене жодної поки немає.

Та я у сни його являтись мушу.
І мені байдуже космічна вдача.
Його складну інопланетну душу
Я заховаю у рожевім клатчі...

Вона помирала

ТИ вдарив у дзвони шаленим, нестриманим рухом.
Здригнулися хмари – дощем напоїли весну.
ВОНА помирала... Прозоро-повітряним духом
Літала у квітах, в долоні збирала росу.

Голодні круки затиналися траурним криком,
Холодну, німу висоту розбивали крильми.
ТИ плакав, і сльози твої виїдали повіки.
ВОНА помирала, омита твоїми слізьми.

Судомою м’язів скувало безпомічне тіло,
Застигла у жилах в’язка, уповільнена кров.
В обіймах агонії дрібно, солодко тремтіла –
ВОНА помирала – моя божевільна любов...

Ретро*

В ресторані червоне посвідчення
Замовляє французький коньяк.
Ваше надто умовне освідчення
У моєму відносному «так».

Я цитую дослівно філософів,
Ви пускаєте кільцями дим.
Сорокової вашої осені
Виглядаєте ще молодим.

Під Шульженко танцюємо парою.
Я соромлюсь дивитись на вас.
«Живанши» ароматною хмарою
Полонить і п’янить водночас.

На світанку міськими бульварами
У бездонну пащеку Кремля
Чорна «Волга», мигаючи фарами,
Повезе Вас на «бал з корабля».

* Навіяне прочитаним романом Поліни Дашкової «Пакт»

У спадок від неї

У бокалі – вино.
За дощами – дощі.
Розфарбовуєш фразами тишу.
Чорно-біле панно
Галереї душі
Поточили удосвіта миші.

Ти сьогодні не ти.
Ні помер, ні воскрес.
Переповнена файлами пам'ять.
Не вдалося дійти
До захмар’я небес,
Тільки блискавки стрілами ранять.

Відкоркований час. Усамітнення стін.
На століття порожні алеї.
Кілька дивних прикрас
І парфум-ванілін
Залишились у спадок від неї.

У бурштині вина – виноградовий біль,
Присмак гірко-солодкої зради.
Б’є у скроні вина
І задушливий хміль
Непоправної, дикої втрати

Оксамитово-чорна
Бархатно-черная... Да, я узнаю тебя
в Серафиме при дивном свидании.
Крылья узнаю твои, этот священный узор.

( із якоїсь книги, прочитаної у дитинстві )

Оксамитово-чорна. Холодно–зваблива.
Пошматовані крила під модним плащем.
Та кому воно треба, що ти нещаслива?
У таких, апріорі, немає проблем.

Оксамитово-чорна сплела павутину,
Міріадами блискавок сиплеш з очей.
І навряд чи собі ти складатимеш ціну –
Твоя вартість відома із прайсу Ночей.

Оксамитово-чорна – метелик Безодні.
Пізнаю твоє танго над пеклом вогню.
Серафим приховає сльозу благородну
І комусь твоє місце віддасть у Раю.

Залишайся в минулому

Залишайся в минулому. Там, де забулось.
Не зривай мені дах, не обтяжуй політ.
Наші мегапортали колись перетнулись,
І вповільненим вибухом знищили світ.

Не зривай мені дах. Я так більше не можу.
Чи здаватись байдужою вистачить сил?
Не заходь в мої сни, не руйнуй огорожу,
Що збудована поміж сердечних могил.

Залишайся в минулому. Ми не актори.
Наші ролі безбарвні, – невдале кіно.
Лише в пам'ять про нас п’ють замріяні гори
Піну Чорного моря, як кримське вино...

Ти – я

Ти вичавлюєш з мозку спогади.
Виливаєш слізьми гарячими.
Самотою довіку проклята,
Зацілована болем начебто.

Ти опівночі йдеш на вулицю,
Одним цілим стаєш з негодою.
Тільки вітер до тебе тулиться.
Тільки темрява знає хто ти є.

Ти зустрінеш світанок кавою,
Замість цукру сипнеш байдужості .
І ходою нервово-жвавою
Підеш геть із моєї юності...

Молода муза – 2013

copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті