Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Чт, 28 листопада 2024
18:42

ПРО МІСТО

Чевердак Поліна

Рік та місце народження: 14 червня 1995 року, м. Кривий Ріг
Освіта: Криворізька спеціалізована школа з поглибленим вивченням економіки та права № 70, 11 клас.
Захоплення та уподобання: займається літературною творчістю, пише вірші російською та українською мовами, редактор шкільної газети, пробує себе в журналістиці, має публікації в місцевій пресі.
Інформація про свою літературну творчість: літературною творчістю захоплюється з 2010 року, написала понад 70 поезій. Отримала диплом ІІ ступеню на міському конкурсі-захисті творчих робіт «Проба пера» (2011). Її роботи увійшли до збірки творчих робіт учасників міського конкурсу. Має диплом ІІІ ступеню за участь в міському конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт «Лінгва-2012» в секції «Журналістики». Посіла ІІІ місце в обласному конкурсі юних літераторів «Собори наших душ» в номінації «Поезія» (2012).

Сдаю квартиру!

Сдаю квартиру. Далеко за городом.
Туда не ходит транспорт много лет.
В ней пахнет миррой, хохотом и холодом.
Есть свет, вода и газ. Соседей нет.
Ох, сколько песен эти стены слышали,
А сколько видели ужасных горьких слёз.
Там лестница. От туда можно крышами
Дойти до самых ярких в небе звёзд.
Там месяц жил циркач, в зелёном свитере.
Он пил холодный чай и молоко,
Рассказывал о жизни на Юпитере,
Всегда мечтал о том, что высоко.
Там жил священник, старый и замученный
Любовью и грехом простых людей.
А с ним котёнок, к нежности приученный,
Хотя малыш был тот ещё злодей.
Свидетельство тому – вот это кресло.
Потом влюблённые там жили десять дней.
Хотя, пожалуй, уточнить уместно,
Что он себя любить позволил ей.
Всего лишь. Но она об этом знала.
За тем вселилась мать с грудным дитём.
Малыш кричал, она над ним рыдала.
Вся боль её на свет явилась в нём.
Там дети солнца праздновали что-то.
Теперь на стенах: «All You Need Is Love!»,
Цветы и счастье – это их работа.
Они друг другу не жалели тёплых слов,
Как и объятий. Жил там славный парень:
Высокий, молодой, смешной наглец.
Сам по себе – несчастен и бездарен,
На фоне прочих – просто молодец.
Ох, скольких их таких, открытых миру,
Видали стены, залитые золотом.
Недорого совсем сдаю квартиру.
Большие окна. Далеко за городом

Астор Пьяццолла - Libertango

Как-то раз, под размеренный голос тревожного альта,
Поняла, что могу доверять я рукам тишины,
Пересохшей коже морщинистого асфальта,
Тёмно-синим ватным разводам лимонной луны.
Что могу я прийти к ним, как к братьям, открытым и милым.
Мне помогут советом, обнимут и денег займут,
Для всего тяготящего организуют могилы
И возьмутся устраивать мой душевный уют.
Как-то раз, под волнующий шёпот уставшей скрипки,
Поняла, что хочу в свою жизнь я сложных людей,
Что я буду ценить их сверкающие улыбки
И учиться ловить их взгляды в тенях площадей.
Поняла, что мне будет живее так и интересней,
Даже пусть не надолго, на несколько тёплых дней.
Я хочу, чтоб встречали меня они звонкой песней
И уверенно врали, что нет никого родней.
Как-то раз откровенья доброй виолончели
Помогли мне понять, что зависимость - это грех,
Что на фоне холодных апрельских тонов акварели
Я грешна,и быть может даже, что больше всех.
Потеряла минутам счёт, заблудилась в лицах,
Обо всём позабыла, за то заслужила укора,
Потому что на коже, глазах и пушистых ресницах
Ощутила небрежный взгляд старика Астора.

Может встречали?

С паспортами и чемоданами
Выходят из душной квартиры
И пугают открытыми ранами
Открытые с ночи трактиры.
И пугают душевными язвами
Уязвимых и впечатлительных.
На них смотрят глазами разными:
От молящих - до вопросительных.
Чемоданы от книг тяжелые,
А ребята и вовсе тонкие,
Но идут будто бы весёлые
И поют будто птицы звонкие.
Мы знакомы, хоть и не виделись,
Просто бродим разными странами.
Они снова с квартиры выбрались
И пугают открытыми ранами.

Здесь обучат всему важному

А здесь учат дышать ровно,
Говорить точно, глядеть в оба,
Безусловный рефлекс условно
Контролировать. Учат любить до гроба,
До утра или до переулка.
Здесь сидят те, кого не жалко.
Ежеутренняя прогулка,
Но пораньше, пока не жарко.
И пока все в депо-ангарах,
И пока все в кроватях сонных
Их здесь учат ходить в парах
И лепить из себя влюблённых.
Обучают ложиться в десять
И не верить глупцу-июлю.
Обучают для тех, кто бесит
Не искать лихорадочно пулю.

Дух

Я была там, я видела эти глаза -
От них прикуривать можно.
Виноградная там повсюду лоза -
Даже стены нащупать сложно,
Даже воздух пропитан ею насквозь,
Как холодным зелёным духом.
Я его просила: "Ты это брось.
Ты мне будешь паршивым другом".
Но не слушал меня этот дух совсем,
Он плясал молодой-задорный.
Я его просила: "Меня ни с кем
Не вяжи, не хочу покорной
Быть. Весна не того дана".
Может музыка грохотала
Слишком громко, но это духа вина,
Что мне места сегодня мало.
Это он спутал всё, как хмельная лоза,
От её аромата тошно.
Это он мне подсунул эти глаза,
От которых прикуривать можно.

Я сделаю всё правильно

Певунья острокрылая и чёрная, как ночь,
Утешит, убаюкает, поможет превозмочь
Усталость , неуверенность холодной головы.
Я сделаю всё правильно, я обращусь на «Вы»
И приклонюсь покорная пред тем, чей выше чин.
Я сделаю всё правильно, я сделаю один
Последний шаг, решающий. В какой-нибудь войне.
Всё правильно. Всё грамотно. Доверься мне.
Поверь мне. И в меня поверь. И лишь взгляни:
Мы в городе, вокруг дыма, вокруг огни.
Певунья острокрылая глядит в окно.
Я сделаю всё правильно. Скажу одно
Лишь слово. Из десятка разных слов,
Но так скажу, что вызову им гнев Богов.
Я сделаю всё правильно. Поверь в меня.
И помоги мне. Выведи меня с огня.
И сможешь ты гордиться мной, как никогда.
И как никто. Лишь захоти. Не навсегда,
На беглый миг. Пока мы в городе пустом.
Певунья острокрылая своим хвостом
Развеет тучи чёрный и мой покой.
Я сделаю всё правильно. Следи за мной.

Милая

- У тебя волосы длинные, милая,
Будь осторожна с огнём.

- Всё, что вкусила я, всё, что испила я
Стушит нас звонким ручьём.

- У тебя память совсем ненадёжная,
Как попадёшь ты домой?

- Но ведь дорога обратно не сложная,
Буду идти за луной.

- Ты же утратила все свои пёрышки,
Как ты взлетишь к небесам?

- Мне и земные-то нравятся зёрнышки,
Они растут по часам.

- Толку-то с зёрен тех? Речь твоя только смех
Вызовет среди людей.

- Пусть же хотя бы смех, это – большой успех,
С ним же нам всё же теплей.

Покорить(ся)

По глазам, щекам, губам и шее,
По волненьям, высоте, волнам.
Угадать и легче, и быстрее
Павших к многочисленным ногам.
В их глазах такая чертовщина,
Что невольно тянешься к кресту.
Так блестит чудесная личина,
Что притворством тянет за версту.
Покориться - велико уменье.
Стану старше, оду посвящу
Тем, чьё нерушимое терпенье
Стало лестницей бездарному клещу,
Что по ней взобрался и хохочет:
«Я велик, бездарен и могуч!»
Покорившийся того и хочет,
У него с клещами много куч,
Ящиков, коробок и пакетов,
Может даже целый океан.
Не ослушался ещё его советов
Ни один шарнирный капитан.

Праведный трибунал

Снежинки меня ловили,
Тянули в свой белый ад.
Мы были вместе три мили
И двадцать минут назад.
На плац выходили строем
С лопатами в мёрзлых руках.
Хоть выроем, коль не построим
Ночлежку на берегах
Уставшего Эридана.
Мы – праведный трибунал.
Наш Босс за попытки обмана
Здесь каждого б убивал.
Мы же поступим иначе:
Под пулю пойдёт лишь тот,
Из-за кого заплачет
Вверенный нам народ,
Кто оправдать не сможет
Надежду и веру в них.
И тех расстреляем тоже,
Чей голос не вовремя стих.

Старик

Он что-то знал,
Не зря такой бесцветный
Часами у иконы он стоял.
Свечу держал.
Воск капал незаметно
И старческие пальцы обжигал.
Он весь седой,
Он весь покрылся пеплом.
Он вырастил, построил, посадил.
Не шёл домой:
Он упивался светом.
Ему лишь свет на этом свете мил.
Да и на том
Надеялся увидеть
Привычные больничные лучи.
Он жил трудом,
И смог возненавидеть
То, что за труд свой тяжкий получил.
Он что-то знал.
Не за себя молился.
Но бросился в объятья палачам.
Он не сказал,
Но как-то возвратился
Огнём к своим рыдающим свечам.

О танцовщице

В расшитом яркими камнями жёлтом платье
Выплясывает бешеный канкан.
Так откровенно, будто в зале братья,
Они приехали из разных дальних стран
Взглянуть на этот танец. Не скрывает
Ни тела, ни иронии, ни жар.
А ведь горит мучительно, пылает.
Так двигаться - то верно божий дар.
Ей то ли тридцать, то ли все шестнадцать.
Глаза стеклянные, прозрачное лицо.
Она умеет ловко притворяться
То ангелом святым, то подлецом,
То телом бездыханным и холодным.
От хохота и крика зал дрожит,
И взглядом не стыдливым и голодным
За ней стремительно отчаянно бежит.
Парик цветной свой вовсе не снимает.
Ни в кабаре, ни дома, ни в гостях.
Никто не видел, как совсем седая
Стоит она в распахнутых дверях.
Обычно поцелуй её так сладок,
Ему всегда и стар и млад был рад.
Стоит теперь полна своих загадок:
Прозрачное лицо, стеклянный взгляд.

Мы в лете

Холодные капли звенят на чёрном паркете.
Они убежали с мокрых озябших волос.
Мы слишком молчим. Мы слишком бесонны. Мы в лете.
Мы слишком устали. Натянуты нервы и трос.
Натянуты жилы. Мы даже думаем прозой.
Мы даже боимся, что вовсе ступилось перо.
Глядим какой-то не страшной-смешной угрозой.
Полощем дождями волосы и нутро.
Мы даже любви не ждём. Только мёрзлый воздух
Впускаем под куртку, под кожу и в свой плейлист.
Пакеты с дождём мы таскаем, когда уж поздно
И слушаем как задыхается пианист.
Мы даже в себя не верим. Себе не верим.
Мне страшно. Мы не способны на нежный взгляд.
Мне страшно! Мы - мокрые, сонные звери.
Мы в лете. И это от солнца так щёки горят.

Утреннее

Разбуди меня в семь. А лучше - без десяти.
Я успею очнуться, в себя прийти, за собой прийти.
И на пол пути, по дороге к родному дому
Просто не узнать всё то, что до боли знакомо.
Завари мне чай. Желательно крепкий чифир.
Только свет не включай, ослепительно ярок мир.
Или просто к свету глаза не привыкли. Просто.
Все люди с окна такого мелкого роста,
Как игрушки. А машинки - как коробки.
Но схватить их и выбросить руки-то коротки.
Утром воздух гадкий: в нём смог и ночная дурь.
На асфальте - пыль, в небесах - расцветает лазурь,
А на сонных лицах - ни улыбки, ни удивленья.
Ничего нет. Людишки - серые приведенья.
Хорошо подходят под тон асфальта они.
Утром тухнут ночные мечты и ночные огни.
Разбуди меня в семь. Я прожить это всё должна.
Я нужна здесь. Я этому утру очень нужна.

Квітень

Уся дурість сьогоднішня в тому, що вдома
Сірі помисли заважають піднятись з колін.
В них достатньо розуму, щоб накликати втому
Й простору, щоб пружинити поміж стін.
А на вулиці кожен шостий мені знайомий,
Кожен п’ятий має за серце страшну руїну,
Мабуть, кожен четвертий - хмільний і вже не свідомий,
В кожнім третім ввижаються ті, кого не зустріну.
І здається, навіть, що квітень полює на мене,
Розсипає на землю холодні зелені скельця,
В них виблискує сонце, палке, але незбагнене
Й через них, наче лінзи, пропалює шлях до серця.
Нащо, квітню? Я знаю, ти маєш людей рятувати.
Я вважала, ти щирий. Я вірила, буде сонце,
Буде тепло - присиплються пилом втрати.
Сподівалась, що ти мені будеш за охоронця.
Уся дурість моя сьогоднішня - в тобі, квітню.
Напуватимусь тишею, щоб втамувати втому
I, можливо, зважусь на подорож навколосвітню,
Якщо все таки зможу вийти з липкого дому.

Зірковий райдер

Ти зазначив мене у райдері
Після пункту "вода бутильована".
Я, мов схована в темному бункері:
Замордована, ізольована,
Підперезана, коронована.
Певно, публіка тупотітиме.
Ти не вийдеш, кричатимеш: "де вона?!"
І в гримерці твоїй гримітиме
Бите скло і придушені спогади,
Щось не згадане, недовершене
Та розкладене, наче здогади,
Щось зворушливе і зворушене,
Щось холодне. Але! Той глядацький зал -
Збір пластмасових сірих солдатиків -
Влаштували під сценою справжній шквал,
Емоційний колапс фанатиків.
Ти не вийдеш до них, якщо я не ввійду,
Пересичена, закріпачена
І так тяжко та підло на свою біду
Знов у райдері твому зазначена.

Моя любов

Моя Перша любов мала довгі фарбовані коси,
ясний погляд,заможних батьків і бридкого кота.
Ми співали пісні і ковтали вечірнії роси.
Вона була дуже красива і дуже не та.
Моя Друга любов - поетеска. Вірші чорно-білі
на шпалерах вона малювала простим олівцем.
Ми були такі дУрні. Не певні, не зрячі, не зрілі.
Та ніколи, нікому, ні за що не скажем про це.
Моя Третя носила красиве ім’я та усмішку,
та таких, блін, дуреп не реально напевне знайти.
Тої ночі іще дарувала якусь мені книжку,
того ранку уже попросила назавжди піти.
Так Наступна моя була просто капризна дитина.
Вередливе, егоїстичне, крикливе дитя.
Та лиш тільки її я благав народить мені сина.
Та лиш з нею розмірене тихе хотів я життя.
За наступні пів року я втратив квартиру й роботу,
видав книжку, палити почав і новини читать,
а іще з того часу ненавиджу люто суботу,
бо в суботу зустрів Ту, що змусила й справді страждать.
Вона випила всю мою кров, ненаситна гадюка,
вона з’їла усі мої мізки, усю мою плоть.
Та, мов камнем у голову, вдарила в серце розлука.
Дуже прошу, її вбережи ти надалі, Господь.

Моя Перша любов мала довгі фарбовані коси,
а Остання - нестримний і гострий, як лезо, язик.
Моя Справжня любов завжди п’яна, роздягнена й боса.
Її жадібний погляд спиною ловити я звик.

А любов не буває останньою

Не вперше і, напевно, не востаннє
Запевняєш, що кинув палити,
Що не маєш ні сил, ні бажання,
Ані мрії, що серце розбите.
Чи ж розбите? Ти впевнено брешеш
Й відкриваєш улюблену книжку.
Та й у стьобі мене перевершиш,
Бо ти маєш одну чудо-фішку –
Чорні очі. Вони несвідомо
Змусять ту, що навпроти, мовчати
Й почувати себе наче вдома.
Що ж, ти любиш дівчаток повчати.
Починай! Про безпечні стосунки,
Небезпечні таблетки та віскі.
Забезпечиш палкі поцілунки,
Але висмокчеш серце та мізки.
Ти звичайний, таких не злічити.
Навіть бавишся кавою ранньою.
Ще й колись мене змусив завчити,
Що любов не буває останньою.

Казочка

Хочеш казочку-забавляночку на останок?
Про цілуночки, теплі дотики, пізній ранок?
Я казкар неймовірно майстерний, брешу правдиво.
Я здається живий, п’ю вино і пишу, на диво.
Що ж ти хочеш, моя любове, німа царівно?!
Тобі треба єдине слово гладке і рівне,
Але ти не почуєш його, бо ж я – дитина.
Ти співала веселу пісеньку, лебедину,
Я її пам’ятаю, забув лише перше слово .
«Твоя пісенька – не формат» - мовить дядько знову,
Той що носить взуття шкіряне й золоту краватку.
Лиш не плач, твої слізоньки певно засмутять татка.
Замість того, послухай мою недитячу казку
Про цілуночки, теплі дотики… вір, будь ласка.

Дороги-будинки-міста

Я висиплю гори піску з карманів
І тонни старого пилу.
Я вип’ю коктейль з туманів.
І, певно, буду щаслива.
Я житиму сонно, наче дитя.
Все просто і так раптово.
Все так прозоро, лише майбуття
Хвилює, мудрує знову.
Я вийду, щоб винести теє сміття
Й побачу пташок надворі,
Можливо чиєсь невідоме життя,
Можливо вранішні зорі.
Побачу себе у калюжах брудних,
Як в дзеркалі злої природи.
Я вип’ю коктейль з перехожих нудних
Й піду танцювать хороводи
З веселими мавками чорних міст
Під спів автотрас сміливих.
Так тішить серденько веселий соліст
Доріг і будинків цнотливих.

Треба пити кальцій

Заломлюється, згинається навпіл.
По прямій, як куток сторінки.
Паперовий розтертий попіл
Має майже усі відтінки,
Якщо то - підсмажені рими.
Паперово-газетний літак
Транспортує її до Риму.
Щиро вірим, що буде так.

Хоча іноді не по прямій,
А по дикій кардіограмі,
По статистиці анемій,
По брудній лікарняній піжамі
Вона згинається навпіл,
Наче та дешева купюра.
Її душу у лапи мавпі
Презентує весна похмура.

Треба жменями пити кальцій,
Бо зламається остаточно.
Медсестра свій журнал реєстрацій
Пише так педантично і точно,
Що не вистачить будь-яких нервів.
У її зелену палату
Несуть пакети консервів,
Спирт, порошок і вату.

Та, якщо вона не в лікарнях,
А у власній просторій квартирі,
У футболці й тяжких стражданнях
Розливає слізоньки щирі
По стаканах, чашках й підлозі.
І руйнується так звичайно.
Терміново! Усі, хто в змозі!
Відбудуйте її негайно...

Вони

Він знає номери найкращих лікарів –
Т е л е ф о н у є ій.
Дурній.

Він може прокидатись з найдорожчими повіями –
Т е л е ф о н у є ій.
Безсилій.

Він має подругу і шестеро братів –
Т е л е ф о н у є ій.
Чужій.

Читає «Фауста» в оригіналі і розмовля зі зміями –
Т е л е ф о н у є ій.
Звичайній.
Зрозумілій.

Усіх, хто просто диха поруч він ладен убивати –
Т е л е ф о н у є ій.
Привітній.

Він жоден раз ще не програв на біржі –
Т е л е ф о н у є ій.
Мрійливій.

Та будь-який обов’язок йому - жахливі грати –
Т е л е ф о н у є ій.
Вагітній.


Мария Талдонова  (07.07.12 23:24): ты первая, чьи стихи я читала "залпом" и читала все, а не выборочно.. очень красиво написано! даже не могу сказать, какое стихотворение понравилось больше, т.к. все замечательные!)) Відповісти | З цитатою
Евгения  (02.06.12 21:54): Необычные стихотворения.
"Сдаю квартиру!" вообще перечитываю и оторваться не могу. Так понравилось :) Оно такое лирическое, нежное, и все, что читаешь, "видно", словно смотришь короткометражку.
Відповісти | З цитатою
Luri  (30.05.12 20:49): змістовні, чудові вірші! Відповісти | З цитатою
Tim  (29.05.12 17:45): Дуже сподобалось. Відповісти | З цитатою
Срібний  (28.05.12 22:11): Чудові вірші.. і, головне, оригінально написані! Дуже талановито))) Відповісти | З цитатою
Gorod.dp.ua не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті рецензій користувачів, тому що вони виражають думку користувачів і не є редакційним матеріалом.

Gorod`ській дозор | Обговорити тему на форумах | Газета оголошень

Молода муза – 2012

copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті