Крістіна Катракіс: Прагну жити так, щоб Україна пишалася мною

«Анатолій Кущ, батько Крістіни, при житті поставив їй пам’ятник на Майдані Незалежності», говорять люди, які, втім, не ображаються на те. Вона гарна, розумна й талановита — так чому б і не їй символізувати незалежність країни, де народилася? Сама Крістіна, як і раніше, вважає країну, де з’явилася на світ, своєю батьківщиною. І це ще раз підтвердилося під час її візиту до Дніпропетровська.

— Щороку, але приїжджаю сюди не для того, щоб вдаватися до ностальгії, милуватися українськими пейзажами. Я заряджена своєю місією, як батарейкою, і я не маю часу на те, щоб своє повернення додому вважати відпусткою, канікулами.

— Ви сказали — місія. Поясніть, будь ласка.

— Я була в 30 кілометрах від Чорнобиля, коли він вибухнув. Пізніше двічі переборола страшне захворювання — рак щитовидної залози, що був нагадуванням про Чорнобиль. Мій восьмимісячний син помер від синдрому «чорнобильське серце» — воно було все в дірочках, і прогресивна американська охорона здоров’я не змогла врятувати мою дитину.

Я написала серію картин «Зона», що одержала премію ООН, і пізніше відправилася у всесвітнє турне. Потім стала піклуватися онкохворими дітками. Я співробітничаю з Міжнародною чорнобильською організацією, Міжнародним фондом дитячого серця, лікарі якого регулярно приїжджають в Україну й оперують дітей.

— Відомо, що завдяки благодійній діяльності ви познайомилися з Анджеліною Джолі й Бредом Піттом. А ще говорять, що ви — улюблена художниця цього першого голлівудського красеня…

— Він і його дружина піклуються про мир. Думаю, що і я теж намагаюся це робити. Я вдячна миру, що вижила, що народилася в родині, яка багато в чому визначила мій шлях, зробила мене щасливою, здатною любити. Тепер я хочу поділитися цією любов’ю з тими, хто позбавлений її. Думаю, що і Бред Пітт і Анджеліна Джолі, з якими я подолала не одну тисячу кілометрів по всьому світі, коли брала участь у проектах ООН, піклуються про дітей не заради реклами.

Знайомством з цими людьми можна тільки пишатися. Стосовно того, що я улюблена художниця Бреда… Не знаю, улюблена в цього чоловіка одна — Анджеліна. Ну а те, що в його приватній колекції є мої роботи, можна пояснити схожістю нашого світосприйняття.

— Знаєте, я вважаю, що художник тоді відбувся, коли його роботи не залишають байдужими людей. Нехай картини будять протест, нехай навіть викликають ненависть — тільки не ця страшна байдужість. І те, що мої картини купують, означає: вони бентежать почуття. Я знаю, що мої роботи є в колекціях двох екс-президентів Франції. Мої картини на стінах у будинках Леоніда Кучми й Віктора Ющенка… Однак я не слідкую за тим, хто купує мої картини, — це справа менеджерів, мені лише іноді повідомляють про це.

Звичайно, буває, що картини купують і в моїй присутності, наприклад, під час відкриття виставок. Так, свого часу купили мої картини Білл Клінтон і Катерина Ющенко.

— Це Америка допомогла вам стати модною художницею?

— Я приїхала в Америку десятирічною дівчинкою: татові замовили скульптуру в Чикаго. Але почала вчитися живопису в Україні — у художній школі й Національній академії образотворчого мистецтва. Пізніше вчилася в Сорбонні і Флоренції. І хочу підкреслити, що я ніколи не платила за своє навчання — для цього є гранти, стипендії, якими я зуміла скористатися.

— Ви почали вивчати живопис в Україні, але на батьківщині не залишилися. Чому?

— На той момент Україна не мала умов, які сприяли б повною мірою реалізації талановитих людей. Чого гріха таїти, не я єдина покинула Україну. Америка, справді, допомогла мені досягти популярності. В моїй уяві вона продовжує залишатися країною величезних можливостей. І якщо в людини є голова на плечах, вона готова трудитися й невтомно йти до наміченої мети, обов’язково стане успішною. І я — тому підтвердження.

Я багато писала й «бомбардувала» своїми роботами галереї — і деякі з них взяли-таки мої картини. Якось в одну з нью-йоркських галерей прийшов арт-критик дуже відомого тиражного видання, подивився на мої роботи й написав схвальну рецензію. Наступного ранку я прокинулася вже знаменитою. Невдовзі на мене посипалися замовлення, почали надходити пропозиції про співпрацю з голлівудськими кіностудіями.

— А розцвітити своїми картинами українське кіно не плануєте?

— Ми думали про це з Богданом Ступкою, з яким я була дружна… Нині ж в мене інші проекти. Наприклад, на прохання жителів Кіровограда, у який привозила свої роботи влітку, хочу писати Святу Єлизавету, ім’я якої носило колись місто. Думаю, з її поверненням повернеться і благословення місту, котре досі ще носить ім’я Кірова.

— Що вас дивує в Україні?

— Країна стає європейською, але при цьому не поступається своєю культурою. Однак є речі, які шокують, з якими неможливо змиритися. Скажімо, пам’ятник Леніну поруч з садибою моєї прапрабабусі Евеліни Ганської, дружини Бальзака, що розташована під Бердичевим (здається, нині його вже немає. — Авт.). Думаю, доречніше було б увічнити пам’ять цієї чудової жінки, яка відкрила світові великого письменника.

— А ось ви давно «стоїте» на столичному Майдані…

— Те, що мій тато Анатолій Кущ, якого я вважаю найвидатнішим скульптором в Україні, «увінчав мною» монумент Незалежності, я довідалася не одразу. Тато попросив мене вислати фото з піднятими руками, і я виконала прохання. Хіба могла я подумати там, в Америці, яку долю готує мені тато. Це покладає на мене ще більшу відповідальність, прагнення жити так, щоб моя Україна, мої батьки пишалися мною, бути достойною моїх предків, зокрема, прапрадіда іконописця Ксенофонта Катракіса, прізвище якого я взяла собі. І я, представниця України, котра завжди в мені, буду, поки є сили, представляти свою Батьківщину в світі. Я українка, у мене немає проблем із самоідентифікацією, і мені не треба жити в селі на Полтаві, щоб відчувати себе українкою.

— Крістіно, відомо, що ви ще й прототип образу Либіді, сестри засновників Києва.

— Така, мабуть, моя доля — надихати талановитого батька-скульптора.

— Можливо, ваша доля була вирішена набором генів. Адже ваша мама — художник і етнограф Олена Пількевич.

— Так, у мене вибору не було. Мова, якою я почала розмовляти зі світом, тільки-но навчившись ходити і спостерігати навколишнє, — мова малювання. Я взялася за олівець, коли мені тільки-но виповнилося два рочки. Ніхто не сумнівався, що ані математиком, ані письменником, ані представником інших гідних професій я не стану — буду тільки художником.

— Але ви не просто художник, а й магістр вишуканих мистецтв.

— Що ж, я все життя вчуся. Мені це цікаво.

— Ваш дідусь по материнській лінії — останній цар Грузії й Вірменії Симон Багратіон Дадіані Гедімін Пільке.

— Так, у мені намішано багато різної крові. Грецької, польської, грузинської, української… Тому я дуже толерантно ставлюся до різних релігій і вважаю, що Бог — це любов. Саме вона рухає мною, коли я беруся розписувати храми, і не тільки православні. Любов до чоловіка, що прийшла не так давно в моє життя, надихає мене на серію нових картин. Привезу їх у Дніпропетровськ — побачите.

— Що побажаєте колишнім співвітчизникам?

— Не подобається мені це слово — «колишні». Хочу побажати своїм землякам любові, терпіння, поваги одне до одного. Не розумію поділу країни на лівобережну і правобережну — поділу не географічного, а політичного, ментального…Як на мене, треба об’єднуватися. Тільки в єдності народу — його сила.