Герої-ветерани отримали допомогу до Дня Перемоги

Історії про Велику Вітчизняну війну Івана Івановича Сиворакші нагадують гостросюжетний фільм. Він воював в піхоті та виконував надскладні завдання в розвідці, був п'ять разів поранений та тричі контужений. Потрапивши на фронт зовсім юним хлопцем, Іван визволяв Україну, Румунію, Угорщину, Чехословаччини, брав Берлін. Хлопець, зріст якого складав лише трохи більше півтора метри, мав неабияку силу волі, сміливість та витривалість. Він заслужив найвищі військові нагороди: ордени Вітчизняної війни І-го ступеня, Червоної Зірки, Слави ІІІ-го ступеня, чотири медалі «За відвагу» тощо. Вчергове зі сльозами на очах про свої воєнні роки та про втрачених на фронті товаришів Іван Іванович згадує у найзначуще для нього свято – День Перемоги. Напередодні привітати ветерана завітав представник керівництва Дніпропетровської облдержадміністрації Вадим Шебанов. Він передав Івану Івановичу грошову допомогу у розмірі 50 тис грн, що виділена з обласного бюджету до свята 9 травня.

Коли розпочалася війна, Івану Сиворакші було лише 15 років. Незважаючи на зовсім юний вік, на той час хлопець вже пережив чимало випробувань: голод 1933 року, смерть трьох братів та сестер, розкуркулення та арешт батька. Він вирізнявся витримкою та сміливістю, тому з самого початку війни без діла не сидів. Іван брав участь у партизанському русі. У 1943 році попри неабиякі ризики разом з товаришем виконав надскладне завдання – допоміг втекти з концтабору радянським льотчикам.

Восени того ж року хлопець в складі 55-го гвардійського стрілецької полку 20-ї гвардійської стрілецької дивізії пішов у перший у своєму житті бій. І через кілька днів його вперше поранено: поруч впав снаряд, 5 осколків потрапило в Івана. В цілому за часи війни він отримав 5 поранень та 3 контузії.

Після третього поранення Іван Сиворакша повернувся в свою частину, а звідти потрапив до підрозділу розвідників.

Одним зі знакових завдань, яке назавжди залишилося в пам'яті ветерана, він отримав у 1944 році. У складі розвідувальної групи Іван Іванович три доби діяв у тилу противника. Розвідники влаштували засідку на дорозі та захопили штабну машину. Захоплений «язик» виявився генералом вермахту. Найважливіший полонений і цінні документи були доставлені в штаб.

Діючи в складі розвідувальної групи, у боях за визволення Угорщини в районі озера Балатон, Іван взяв у полон ворожого коректировщика. При поверненні група потрапила в засідку. Хлопець залишився один прикривати відхід товаришів, чим дав можливість доставити цінного полоненого в штаб. Пораненого і контуженого, його винесли з поля бою під покровом ночі товариші. Після чергової сильної контузії став втрачати слух і був переведений командиром артилерійського розрахунку. Брав участь у війні з Японією.

Більшість своїх нагород Іван Іванович Сиворакша отримав в найтяжчих боях при визволенні Європи, коли йому було лише 19-20 років.

«Мені не довелося йти на Параді Перемоги. Зріст всього 1 метр 55 сантиметрів був. Але бути присутнім на урочистостях з нагоди Перемоги пощастило, - розповідає ветеран. - Нас переповнювали почуття гордості і радості. Ми перемогли!».

Після війни Іван Сиворакша був демобілізований та повернувся до рідного Новомосковська, де проживає й нині.

Микола Тимофійович Невпряга потрапив до Червоної Армії, будучи 19-річним хлопцем. Саме тоді він – ще рядовий солдат – проявив неймовірну стійкість, мужність та відвагу у боях на 2-му та 3-му Українських фронтах. Та особливо Микола Невпряга відзначився при форсуванні річки Дунай та боях за утримання плацдарму на її правому березі. За це й отримав у 1945 році високе звання Героя Радянського Союзу. Із нагоди Дня Перемоги у гості до Миколи Тимофійовича завітав представник керівництва Дніпропетровської облдержадміністрації Вадим Шебанов та вручив ветерану сертифікат на 50 тис грн.

Микола Тимофійович народився 25 грудня 1925 року в селищі Новгородка Кіровоградської області в сім'ї селянина.

До армії потрапив після звільнення Криворіжжя у травні 1944 року.

«Підготовку проходили ми в станиці Лабинська на Кубані. Там нас вчили стріляти з гвинтівки, кидати гранати…», – пригадує Микола Тимофійович.

У вересні того ж року його відправили у 1077-й стрілецький полк 316-ї Темрюкської Червонопрапорної стрілецької дивізії (46-а армія, 2-й Український фронт). Чоловік був справжнім спеціалістом із зв'язку, працював телефоністом. Вже на початку грудня на Миколу Тимофійовича чекала запекла боротьба за утримання плацдарму на правому березі річки Дунай.

«Коли ми підійшли до Дунаю, необхідно було ретельно підготувати форсування річки. Для цього створили групу. У ніч на 5 грудня ми на човні з кабелем зв'язку вирушили на протилежний берег та наскочили на міну. Я витягнув кабель на берег, але штатний телефон геть промок та перестав працювати. Як координувати артилерійський вогонь і висадку основних сил дивізії у такій ситуації? А тут вже й німці, які намагаються скинути нас із плацдарму», – розповідає Микола Тимофійович.

Групі Миколи Тимофійовича все ж вдалося увірватися у німецьку траншею, де був прокладений кабель зв'язку. По ньому ж вони підійшли до бункера. Скористувавшись «запозиченим» телефоном, повідомили східний берег про готовність до прийому військ. У цей же час лунали постріли мінометників. На нашу флангу вдарив кулемет.

«Я побіг з'ясовувати обстановку. Побачив, що наші хлопці поранені. Кажу, мовляв, хлопці, прикрийте вогнем, я спробую підібратися до кулемета. А кулемет їх, МГ-34, не дає голови підняти. Підповз я на відстань кидка і гранату туди кинув, а потім роз ве рнув цей кулемет і став косити ворога з його ж зброї. Це були запеклі бої. Німці кілька разів намагалися скинути нас із плацдарму…», – розповідає Микола Тимофійович.

За час війни Микола Тимофійович був тричі поранений. Говорить, що в бою головне – це реакція, адже треба бути готовим до різних ситуацій. Приводить у приклад історію.

«На підступах до Будапешту на фасаді одного з будинків засів снайпер і б'є так, що голови не можна підняти. А один наш штатний стрілок поводився аж надто безтурботно. Я, мовляв, обережно – снайпер. А він: «Де? Не бачу…». Снайпер його й поклав. Беру зброю, намагаюся засікти противника, а він гвинтівку не висовує з вікна, щоб вогник пострілу ніхто не бачив. Я приловчився і все ж потрапив».

Про перемогу дивізія Миколи Тимофійовича дізналася, будучи на австро-німецькому кордоні.

Микола Тимофійович має військове звання «Гвардії старшина»; має державні нагороди: ордени: «Вітчизняної війни» (нагороджений у 1985 р.), «За Мужність» (нагороджений у 1999 р.), «Богдана Хмельницького» (нагороджений у 1999 р.), присвоєно звання - Герой Радянського Союзу у 1945році; почесний громадянин міста. Звільняв Україну, Румунію, Угорщину, брав Берлін. Має Cтатус Героя Радянського Союзу.