Солдат заввишки 140 сантиметрів: спогади фронтовика Якова Коврова

Рідне село на Херсонщині мало незвичайну назву: Давидів Брід, назване в пам’ять козака Давида, до садиби якого люди добирались через маленьке озерце вбрід. Можливо, від того дужого козака і передалася малому Яшкові ота нездоланна сила духу і сила волі.

Останній дзвінок у школі продзвенів 21 червня 1941 року, а на другий день рано вранці прогриміли над світом перші залпи Великої Вітчизняної війни. Найстарший син Федір служив на кордоні, загинув у перші дні війни в свої 23. А скільки ще буде вилито її сліз за мізинчиком Яшею!..

На щастя Яшиних однокласників, у них велась воєнна підготовка. І хлопців допризовників, аби зберегти їх для майбутніх боїв, погнали в тил разом з відступаючими військами.

Яків Григорович Ковров, якому наступного року виповниться 90, замовкає. Тяжко йому згадувати і переповідати ті мученицькі довгі місяці відступу вглиб країни. Я його розумію і не розпитую.

Мобілізували його в 1943-му в Донецькій області. Потрапляє в 109-у гвардійську дивізію 106-й стрілецький полк. Запам’ятався бравий командир Балдинов, бурят. Яссо-Кишинівська операція увійшла в історію Великої Вітчизняної, як одна з кривавих битв. Бився там з фашистами не на життя, а на смерть і Яків Ковров. Там і одержав перше поранення в руку при затриманні ворожого «язика», і першу медаль «За відвагу». Було це 27 жовтня 1944-го. Друга медаль «За відвагу» знайшла героя уже в мирний час.

У боях і походах лягали під ноги радянських бійців Балкани: Румунія, Югославія, Угорщина, де Яків Ковров одержав друге поранення в коліно. Слава Богу, що куля прошмигнула трішки вище колінної чашечки. Лежачи в госпіталі в угорському селищі Новий Сад, почув гуркіт танків за вікном. І враз пригадалася юнача мрія: служити в танкових військах. Дізнавшись, що це наступає 6-а гвардійська танкова армія, тікає з госпіталю і вливається в 2-й механізований корпус, яким командував генерал-лейтенант Свиридов. Це вже був лютий 1945 р. У складі цього корпусу і зустрів у Чехословаччині День Перемоги.

Здавалось би, радій, співай і збирайся додому. Але попереду була ще далека дорога через всю зранену рідну країну на схід. Японія, Маньчжурія, Китай… Там і одержує він третє поранення в обидві ноги, яке мало не скінчилося трагічно…

Яша потрапляє у госпіталь з перебитими ногами. Надії на одужання нема.

Але воєнні медики в госпіталях цілоденно творили подвиг. З усіх сил вони старалися зранених бійців підняти на ноги. Якову Григоровичу пощастило на таких чудо-медиків. Додому він повертається в 1947-му на своїх ногах. І одразу ж іде піднімати з руїн село. А батько, дивлячись, як знемагає від непосильної праці зранений син, промовляє доленосну фразу: «Вчитися тобі треба, синок».

Тоді він пригадав, як у госпіталі сусід по палаті — медик — весь час агітував обрати професію лікаря. Ось так опинився Яків Ковров у Дніпропетровському медичному інституті. А далі… Це вже мирна епопея. Студента-відмінника по закінченні інституту рекомендують в аспірантуру. Успішний захист кандидатської, опісля докторської дисертацій. Вийшовши на пенсію з медичного інституту, ось уже 24 роки працює в інституті фізичної культури. Ще й один з активістів Жовтневої ради ветеранів обласного центру.

А ще Яків Григорович пише вірші. Та ніяк не збереться зібрати все докупи і видати книжечку. Кохається в поезії, багато віршів різних поетів знає напам’ять. Цими рядками, які прочитав Яша матері, коли вона обнімала його на рідному порозі, я і завершую свою розповідь:

Настежь открыта знакомая дверь,

Свалена набок ограда.

Я уж вернулся, я дома теперь,

Большего счастья не надо.