Клинки та троянди

Правду люди кажуть, що місто у нас невеличке, а земля кругла. Рано чи пізно зустрічаєш людей, повз яких колись пройшов. От і ми з Василем трохи розминулися десь у вісімдесятих. Обидва тоді перехворіли східними бойовими мистецтвами. Василь за канонами ушу вправлявся зі зброєю. А я навіть піддав літературній обробці працю про китайську чудасію… дихаючи за письмовим столом виключно за системою тайцзицюань. Для кращого натхнення. Жартую, звичайно.

Ми згадали з Василем ті творчі часи з посмішкою. Хоча на зміну вісімдесятим потім прийшли буремні дев’яності. І тут не зовсім окреслена ідея працювати над зброєю для занять ушу у Чайки якось зміцніла. З туману часу вийшли дуже шановані люди і додали майстрові наснаги. У чоловічій природі потяг до зброї є завжди. В авторитетних мачо він потрійний. Наприклад, один із вдало проданих нашим виконавцем ножів мав назву «Казино». Як кажуть, отримуйте два в одному. Сидить тепер власник ножа у відповідному закладі і раптом замовляє яблучко. При цьому попереджає: не чистити! Робить це сам, а на вишуканій рукоятці виблискують усі чотири картярські масті. Сусіди за гральним столом трохи нервують, але поважають.

Василь зацікавлено слухає мої фантазії, але наступне запитання не застає його зненацька. — Що я думаю про деякі ранішні роботи? – зброяр трохи замислюється. – Вони різні. Але є й такі, за які сам би собі (сміється) руки відірвав. Профі-рівень значно підвищився після походів у музеї, постійного штудіювання спеціальної літератури. До того ж Василь Чайка має ще один хист.

Замість точила – пензель

— Якось написав ікону. На ній біблейська подія: Ісус Христос молиться у Гефсиманському саду, – Василь говорить і наче знову переживає час творіння ікони. – Якщо пам’ятаєте, син Божий вже знав, що його ось-ось схоплять. Тож ця молитва була особливою.

Ікону, написану Василем, придбали і повезли до Хмельницького. Обіцяли освятити і встановити у храмі. Мабуть, з високого благословення ХХI століття відкрило нові можливості. Розпочалася епоха реконструкторів. Ціла генерація молодих людей збирається на лицарські турніри і бажає мати абсолютно ідентичні зразки зброї різного походження та часового виміру. Нову революцію свідомості Василь Чайка зустрів із солідним списком розчарувань та надбань.

— За фахом я дипломований технік-технолог зварювального виробництва, — зізнається співрозмовник. – За період «після ушу» я ким тільки не працював: від прибиральника до директора компанії. За цей час довелося самому виховувати доньку. Зараз вона живе у Броварах і вже зробила мене дідом. Гостюю там із задоволенням. Вона вважає мене зразковим батьком. А це важливіше за будь-яке тавро майстра.

Булат міцніший за дамаську сталь

Непосвяченій людині таке відкриття здасться реверансом у бік власної староруської історії. Дилетант у зброярській справі повірить у те, що булат винайшли десь поблизу Козельська. Правда полягає тільки у тому, що булат міцніший за дамаський клинок. Секрет булатної сталі слід шукати у давній Індії. Я запитую Василя, чому чимало його робіт прикрашає дамаська технологія і жодне лезо не є булатним.

— А ви подаруйте мені спеціальні печі, які необхідні для виготовлення булату, — жартівливо пропонує майстер. – Вивчіть історію питання, починаючи з відомого вченого та дослідника Павла Аносова, який у середині ХIХ сторіччя отримав литу булатну сталь. Кажуть, ці зразки не поступалися класичній зброї з давньої Індії. Булат отримують шляхом плавки у печі з численними добавками. Потім відливають у прут, після чого допрацьовують у кузні.

Дамаська технологія, якою володіє Василь, — це теж не чаю з цукром попити. Для того щоб на лезі з’явився характерний візерунок, заготовку кілька разів нагрівають і розкльопують. Фактично це сталевий пакет, який знову розрубують і довершують до необхідного майстру ступеня. Бувають клинки, які проходили цю операцію півтори тисячі разів. А в окремих випадках і тридцять тисяч…

— Зрозумійте, для того щоб зробити витвір, якого б не посоромилися майстри у давньому Дамаску, — зазначає Василь, — достатньо мого верстака і кузні компаньйона. Все інше – це бажання клієнта. Справа виготовлення гідного виробу не може бути дешевою. Ціна починається від трьохсот умовних одиниць. Адже під час виконання замовлення одними слюсарними інструментами я не обмежуюсь. Доводиться працювати художником, гравером, різьбярем…

Ще й меч Македонського

Василь показував мені матеріали, які використовує для рукояток. Тут були рідкісні червоне дерево, бакаут, самшит. Останній з часом темніє і набуває кісткового блиску. Потім ми порівнювали вже готові вироби Василя Чайки з іншими зі сторінок величезного російського каталога. Пихи у дніпропетровського майстра я не побачив, але й заниженої самооцінки теж. — Ви бачите, що повторюються витвори цілих творчих колективів, — пояснює Василь. – Як правило, одну роботу виконують три-чотири людини. Я ж роблю все сам. Гравірую, працюю за верстаком, вирізаю… Я взагалі досить діяльний і трохи людина-оркестр.

Для того щоб Василь погнався за якимось дивовижним проектом, достатньо миттєвого епізоду з фільму. Такого епічного, як «Олександр». Гострим поглядом різьбяра і художника Чайка миттєво оцінив особисту зброю Македонського. Вже далі почалися зупинки кадрів і дослідження по міліметрах. Питання, наскільки глибоко вивчала кіногрупа історію особистого меча великого полководця, маестро із Самарівки не обходить. Я вже бачив заготовку меча Македонського у виконанні Василя Чайки. Враження справляє. Але сфотографувати напівфабрикат мені чемно не дозволили. Майстер має право, треба справу завершити, а вже потім демонструвати широкому загалу.

Це взагалі в стилі мого нового знайомого. Коли він виховував свою доньку, досяг чималих вершин кулінарної справи. Тримайтеся міцно, у світі вже майже не залишилося рецептів тортів, які б не опанував Василь Чайка.

А ще сувора вдача зброяра вимагає певної розради. Василеві все частіше здається, що таким буде розведення квітів. І не якихось, а найкрасивіших. Тому скоро він демонструватиме свої гостролезі витвори на тлі різнобарвних троянд. Конкуренція обіцяє бути високою.