Роман з революцією (продовження)

Сьогодні публікуємо продовження цього твору.

Короткий зміст попередніх розділів:

2004 рік. Дніпропетровськ. Молода бухгалтерка Леся Стешенко приходить працювати в нову фірму. На першому ж «корпоративі», який проходив в одній з саун міста її нові колежанки по бухгалтерії починають допитувати дівчину, як часто вона зраджує своєму чоловікові…

3

Леся опустила голову. Вона була неймовірно схвильована:

- Я ніколи не зраджувала своєму чоловікові! І це, насправді, просто огидно слухати, що ви всі отут зараз розказуєте! Коли у сім’ї панує любов і порозуміння, жінці просто не потрібні ніякі інші мужчини!

Дівчина ледве стримувалася від обурення. Їй аж ніяк не хотілося сваритися зі своїми новими колегами по роботі, але, бачить Бог, зараз вона просто не могла не висловитися.

- Ой, ой! Ти диви, як вона заговорила, - почала єхидно зубоскалити Соня.

- Та ладна, - відмахнулася в свою чергу Тоня, - я теж була такою дурочкою в молодості. Теж майже ті самі слова, що і ти зараз, говорила. Аж поки не дізналася, що мій дорогенький, мій перший чоловік, зраджував мені ледве не на кожному кроці, і з майже кожною зустрічною! А я то наївна вірила йому. Думала, так і проживемо обоє разом до кінця своїх днів у любові та злагоді, та помремо в один день.

- Ну не всі ж такі, як отой ваш перший чоловік, - заперечила Леся. – Мужчини ж різні бувають. От я, наприклад, точно знаю, що мій Костя не такий. Він одну мене кохає…

- Ой, ой, тримайте мене, бо я не можу! – Тоня ледве не надірвала свій товстий живіт від сміху. – Ну ти й гумористка! Мій не такий! Ги-ги-ги!

- Та всі вони однакові, - підхопила розмову Соня. Видно було, що Лесині слова її теж неабияк розвеселили. – Ой, скільки я їх уже перебачила тих мужиків! І старих і молодих, лисих і патлатих, білих і чорних. У всіх тільки одне в голові. Так що я б на твоєму місці, дівчино, все ж не була б такою наївною!

Лесі раптом стало чомусь дуже гірко і прикро на душі. Вона і не зчулася як розплакалася. Ну чому вони так? Що вона такого сказала? Чому вони сміються з неї? Невже вона й справді схожа на наївну дурочку? Але ж її Костя і справді інший. І він її справді дуже любить. Чи не любить?

- Та-а-ак! А що це у нас тут відбувається? – раптом у дверях з’явилася Оля і заговорила безапеляційним командним тоном. – Не встигла начальник вийти на пару хвилин, як ви уже просто заклювали нашу молоду співробітницю!

- Нічого ми її не клювали, - заперечила Соня.

- Ні, ні, ми ж мирні люди. Ти ж знаєш, Олю, що ми й комахи не образимо, - Тоня вторила колезі.

- А чого ж вона тоді ридає? Дитино моя, чим тебе образили ці дві старі відьми?

4

- Та ні, все… все нормально… - захлинаючись слізьми ледве змогла вимовити Леся.

- О! Я бачу як все нормально. Я трохи встигла почути з коридору, про що ви тут говорите без мене, – Ольга енергійно заплескала в долоні, - тому зараз же наказую змінити тему! Лесю, заспокойся, ось візьми хустку, витри сльози.

- Слухаємося і підкоряємося, о наш начальнику і повелителю! – Тоня театрально склала свої долоні на азіатський манер і декілька разів вклонилася.

- Тільки одне уточнення, ми якщо і відьми, то не такі уже й старі, - підхопила Соня і по-змовницькому підморгнула Тоні.

- Так, досить, я сказала! – гримнула роздратовано Оля, і її підлеглі врешті зрозуміли, що вона зараз не дуже налаштована на жарти.

- Що ж, давайте справді змінимо тему, - зітхнула Тоня, - але про що будемо говорити? Не про політику ж в кінці кінців?

- А чому б і не про політику? Зараз – це тема! – несподівано озвалася Соня.

Видно було, що Оля не дуже задоволена таким напрямком бесіди, але Леся все ніяк не заспокоювалася, і тому вона врешті погодилася.

- Ну що, хто за кого голосуватиме на виборах? Хто буде наступним президентом? – некрасива Соня одразу збентежила усіх своїми питаннями. – Адже вибори ось-ось почнуться. Хто ж переможе: Ющенко від опозиції, чи Янукович, за якого стоїть нинішній президент Кучма?

- Та що там думати? – безапеляційно заявила Тоня. – Ясне діло, влада переможе! Як мій Славко каже, голосуй - не голосуй, все одно получиш…

- Так, дівчата, давайте без матюків… - грайливо вставила начальниця Оля.

- Та про нашу політику хіба можна без матюків? – Тоня стомлено усміхнулася. – Але я власне маю на увазі, що у нас як не голосуй, все одно намухлюють на виборах так, що виберуть саме того, кого треба владі. Хоча особисто я проти Януковича нічого не маю. Ну і що з того що, кажуть, сидів. Це діло таке, буває… А взагалі він солідний такий мужчина. Я б з ним з радістю…

- Тоню, ти знову за своє? Перестань! – відсмикнула її вчергове Оля.

- А що я можу зробити? Ну люблю я це діло, - Тоня прийнялася наминати свій черговий величезний пиріжок із смаженою капустою.

- Однак що не кажи, а Ющенко таки покрасивіше буде, - задумливо мовила в свою чергу Соня. – Він такий завжди із себе і говорить якісь дуже розумні речі. Правда, нічого не зрозуміло…

- А-а, хлюпик він! Слабак! – відмахнулася Тоня. – Сам ніколи нічого не робив. Все жінки пахали за нього. А він тільки красувався. Ющенко – те, Ющенко – се! Мій Славко каже, що він просто диву дається, як опозиціонери могли висунути його своїм лідером? Він же ще нещодавно називав їх всіх фашистами, а президента Кучму навпаки – рідним батьком. І тепер його ж ця сама опозиція суне у президенти! Чортзна-що. Просто брєд якийсь! Тьху ти!

- А от мій син Стасік каже, що головне, щоб перемогла опозиція, тобто демократія. А уже тоді, якщо Ющенко не справиться, то і другого собі переоберемо.

- О, Соню, ти ніби й доросла, але іноді таку дурню верзеш, – буркнула Тоня. – Та хто ж йому віддасть владу, цьому хлюпику? Це у них там у Європах демократії всякі, а у нас як начальство сказало - так того і виберуть. Зроблять як їм треба, і як вони там уже у себе наверху вирішили.

- Мій Стасік каже, що якщо будуть фальсифікації і махінації на виборах, то народ уже може й не втерпіти. Цілком можлива навіть революція! – Соня мовила пошепки і з дуже багатозначним виглядом. – А сину я тут довіряю, він у мене на історичному факультеті учився і якраз революції всякі вивчав. У Франції, Росії і так далі. Так що, каже, дуже ймовірно може вибухнути.

- Ой, я тебе прошу! – скептично відмахнулася Тоня. – Що там у нас вибухне? Як мій Славко каже, ми ж українці. У нас у всіх «хата скраю – нічого не знаю». Так що розслабся, нічого ніде не вибухне, хіба що зараз вибухне оте моє домашнє вино, до якого ми все ніяк не доберемося, бо ще навіть мартіні не випили…

Далі буде…