Нині на цьому місці величний пам’ятник, який реконструйовано з маленького обеліска, встановленого ще на початку 50-х років минулого століття. Біля пам’ятника, на якому вибито цифру 546, місцеві школярі посадили парк: тут сумно хитають своїми вітами верби й берези. Щороку сюди, за село, приходять учні і вчителі Нерудстальської школи, приїжджають гості з району, аби вшанувати безневинно закатованих земляків.
Пройшов на землі крізь пекло
Раз на рік до цього місця поклонитися пам’яті рідних йому людей, приїжджає з П’ятихаток Станіслав Федорович Коваленко. На все життя в в нього залишив слід той день, коли його, семилітнього хлопчака везли на санях до Нерудсталі.
— Мамі сказали, щоб вона брала з собою теплі речі і карточки, бо її відправлятимуть на примусові роботи, — сохне в горлі від тих спогадів у 77-літнього чоловіка. — Вона навіть не здогадувалася, куди їде.
Аби ж то вона могла припустити, що її з маленьким хлопчиком, якого вона ростила після смерті його рідної матері, мов сина, везуть на страту! А так нічого не підозрюючи, жінка неподалік жандармерії раптом вигукнула: «Мамо!», і той вигук вирішив долю старенької бабусі Славика. Вона загине разом з дочкою і ще багатьма людьми. Тільки пізніше чоловік дізнається, що ці дві жінки, яких він вважав своїми близькими, не рідні йому по крові.
Це ж саме точно знав і поліцай, який до війни жив з Вірою Синаєвою. Тому, коли їх з підвалу старої Нерудстальської школи разом з іншими євреями повели до шахти за село, де відбувався справжній кінець світу, Славика і врятував отой чоловік.
Станіславу Федоровичу з кожним роком усе важче згадувати той холодний березневий день, коли він після всього пережитого, ішов П’ятихатками і плакав. Згорьованому хлопчині, який щойно пережив пекло на землі, не було куди йти. Тож він просто брів по снігу, а пекучі сльози все котилися й котилися по дитячому обличчю.
Його, такого змученого і змерзлого, того ж дня забере до себе старенька жінка Василиса Іванівна, яку Славик усе життя зватиме бабусею. Разом з рідною сестрою Марією вона не тільки обігріє чужого хлопчика, але й виведе його у світ широкий. Ці дві жінки стануть для нього ближчими за всіх у світі, бо рідних у нього забрала війна. Станіслав Коваленко доглядатиме їх обох до їхньої останньої години і поведе в останній путь кожну з них, віддаючи данину синівської любові.
І скільки б не пройшло років з того часу, у нього не заросте на серці рана від того болю, якого завдала йому доля, провівши дитиною через низку трагедій. Цей літній чоловік не зможе забути того стогону і криків смертельно поранених людей, серед яких міг би бути і він.
Тому скільки б його не запрошували виступити на мітингу в Нерудстальській школі, присвяченій річниці цієї трагедії, Станіслав Федорович так жодного разу і не одважиться побороти той пекельний душевний біль, який залишиться від цих дитячих спогадів з ним довіку.
Саме з цієї причини сам чоловік ніколи і словом не обмовився про те, що йому довелося пережити у 1943-у. Тільки наприкінці 80-х його знайшла жінка, яка приїхала від єврейської общини Кривого Рогу і перепитувала, чи він таки справді був тоді в Нерудсталі. Тільки тоді його знайшли, включили в свої списки, привозили продуктові набори. І після цього нерудстальці почали запрошувати його на вшанування пам’яті жертв фашистських розправ.
Свідчення трагедії
В акті розкопок і свідчень очевидців, датованому 1944 роком, наданому авторові головою Грушуватської сільської ради М. І. Піциком, сказано: «Німецько-фашистські загарбники в П’ятихатському районі в серпні 1941 року вбивали, по-звірячому мучили і заживо кидали в шахти ні в чому не винних людей, жителів міста П’ятихатки та району. Особливо жорстоким репресіям підлягало єврейське населення. З двох тисяч євреїв, що проживали в районі, лиш одиницям вдалося врятуватися від кривавої розправи гітлерівських катів. Протягом 1941, 1942 і 1943 років варвари звозили з усього району по 70—100 чоловіків, жінок і дітей, яких після катувань і насилля роздягали, розстрілювали, а то й заживо вкидали в шахти. За свідченням свідків, тяжко поранені матері підповзали до шахти, куди німецькі загарбники кидали живими дітей, з проханнями попрощатися з ними, але на їхні сльози їм відповідали вогнем і штиками, розстрілюючи дітей на очах матерів. Про ці звірячі розправи свідчить той факт, що під час розкопок шахти більшість трупів укинута головою вниз… Німецько-фашистські загарбники та їхні посібники, аби припинити крики дітей, кинутих у шахту живими, кидали туди гранати й каміння».
Збором даних по цій трагедії створена в Нерудстальській ЗШ група «Пошук» почала займатися ще у 1979—1980 рр. Взагалі ж ця група працює за ініціативи її керівника, вчительки Валентини Нудної, котра все життя шукала батька, який пропав безвісти на війні. Ось уже 50 років зі школярами різних поколінь займається святою справою, таким чином віддаючи данину шани й поваги тим, хто склав голови на війні, і тим, хто вижив у страшному горнилі.
Так, було знайдено тих, хто навіки спочив у сільській братській могилі, а ще довгі роки нерудстальські школярі підтримували дружні стосунки з тими, хто звільняв їхнє село.
— Ми почали з того, що звернулися до голови районного Товариства охорони пам’яток Лідії Михайлівни Карась, — пригадує Валентина Петрівна. — А ще у шкільного бібліотекаря Діденка був листочок з кількома прізвищами тих, кого фашисти стратили у шахті. Потім ми дали оголошення на радіо і в районній газеті з проханням до тих, хто щось знає про цю трагедію, нам повідомити.
Тоді ж відгукнулися дві жінки: Галина Пилипівна Береза, працівниця редакції, іншу Валентина Петрівна вже не згадає. Вони назвали ще кілька прізвищ. Так з’явився короткий список загиблих. А потім Л. М. Карась знайшла сім’ю, у якої на горищі був німецький звіт, де і вказана цифра страчених — 546. Цю ж кількість загиблих у шурфі шахти названо і в акті вже згаданих вище розкопок.
У скількох людей тут обірвалося життя?
— Колись мій батько розказував, що на руднику загинуло не менше півтори тисячі людей, — говорить голова Грушуватської сільської ради Микола Піцик. — Їх привозили ешелонами, розселяли по хатах у райцентрі, по Грушуватій, у Нерудсталі. Вони жили тут близько року, а тоді їх звели в одне місце і заживо вкинули в шахту в березні 43-го.
— Очевидці тих подій розповідали, що людей гнали з усієї області, висаджували їх в П’ятихатках, бо в нас же — вузлова станція, — доповнює директор Нерудстальської ЗШ Анатолій Немченко. — Сюди, в село, їх гнали колонами, тут їх рахували, а потім розстрілювали… Давно треба було б зробити списки пам’яті, меморіальну дошку, а то так і значиться: безіменні 546…
У Нерудсталі не було такого року, щоб тут не відзначали роковин цієї трагедії. Колись біля цього пам’ятника виступав і хор ветеранів. А ще учні і вчителі у 70—80-х роках знаходили біля нього квіти з єврейськими зірками. Певно, приїжджі родичі безневинно убієнних таким чином поминали тих, хто навіки тут лишився.
— От і минулого року був випадок, коли я зустрів за селом авто, з якого вийшла жіночка, старенька така, з квітами і понесла їх до пам’ятника, — розповідає Анатолій Немченко. — Я попитав її, хто вона така, а вона каже, що тут лежать її близькі родичі: сестра і племінниця. Назвала себе і дала свою адресу в П’ятихатках. Я пробував її розговорити, але підійшли люди, то вона сіла в машину і поїхала…
А ще нерудстальці вже не раз могли пересвідчитися: яка б гарна погода не стояла в середині березня і навіть зранку саме у той день, але коли шкільна громада йде покладати квіти до пам’ятника безневинно убієнним, завжди здіймається пронизливий вітер, починає вириватися сніг або дощ. Мабуть, сама природа у своїй скорботі ще раз нагадує про ті страхіття, які сталися тут 70 років тому.
Автор: Олена Чернявська
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |