Місце зустрічі — Приорілля

Художній багатосерійний фільм Станіслава Говорухіна «Место встречи изменить нельзя» — улюблений для кількох поколінь. Разом з відомими акторами, які грали головні ролі Жеглова й Шарапова, в ньому задіяно багато інших акторів, в тому числі й дублерів. Один з них, Станіслав Бондаренко, який брав безпосередню участь у зйомках цього популярного фільму, живе нині в Проточах. Він був дублером актора Івана Бортника, який грав у фільмі роль одного із членів банди Горбуна Промокашки. Пригадуєте, як в одній зі сцен останньої серії фільму, коли перед тим, як вилізти з будки вантажівки, бандити посилають у розвідку Промокашку. Він походжає біля «Продтоварів» і прикурює цигарку. Саме в оцій сцені замість Івана Бортника в розвідку йде наш земляк, актор відомих московських театрів Станіслав Бондаренко, Промокашка-2.

Прийшов час іти до школи, а взути нічого...

Дитинство його не можна назвати щасливим: голод 37-го, війна, розруха, знову голод...

— Мешкали ми в Романковому, робітничому селищі на околиці Дніпродзержинська, — пригадує Станісалв Антонович. — Батька розстріляли 37-го як ворога народу, коли мені було два роки. Тому жили в жахливій бідності. Прийшов час іти мені навчатися, а... взути нічого. Ходив босоніж, благо, школа була недалеко. Дідусь зробив мені сам ручку, і нею я писав бузиною, а зошита теж мені дідусь зшив ниткою з мішка для цементу.

Щоб помогти матері прогодувати сім’ю, Станіслав копав, порав людям городи, навіть хати білив за нехитрі харчі чи якусь грошину. Отак, заробляючи, врятував маму та меншого брата від голоду.

«Мой адрес — Советский Союз...»

Після чотирьох класів школи одразу пішов учитися до Дніпродзержинського ремісничого училища за спеціальністю слюсар по ремонту промислового обладнання. Тут хлопцеві видали форму, сорочку, взуття. А головне, два роки годували. Може, саме це врятувало його від голоду 47-го. Училище, де навчався Станіслав, було на базі Дніпродержинського вагоноремонтного заводу. Саме тут хлопець мав відпрацювати два роки. А працював аж до армії.

Служив на Уралі в ракетних військах. Повернувшись додому, працював на будівництві Дніпродзержинської ГЕС. А далі... Куди тільки його доля не кидала, ким тільки не довелося йому бути, скільки робітничих спеціальностей випробував на собі — машиніст крана, коваль, інші. Поітм була Нурекська ГЕС в Узбекистані, тут уже працював екскаваторником. Потім — Тувинська АРСР (усе, як у відомій пісні: «Мой адрес не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз»), де Станіслав Бондаренко два роки будував дорогу військового призначення. Хтозна, якби не травмував там дуже руку, чи повернувся б у рідні краї?

— Приїхавши додому, — розповідає далі, — працювати ніде не міг через трамву. Доки мені з будівництва прислали зароблені гроші, ми з мамою і меншим братом якось перебивалися. А потім важко було. Коли бригаду,в якій працювали мої хороші друзі, направили до Москви в «Гідромонтаж», вони сказали про мене своєму начальнику. І мене теж узяли туди на роботу. Працював, жив у гуртожитку.

Отак і стала нашому землякові, дніпродзержинському юнакові, на все життя Москва рідною. Тут він і Сонечку-красунечку, свою майбутню дружину, стрів. — Соня була справжня красуня, дуже схожа на дружину Висоцького Марину Владі, — з неприхованим душевним теплом і ніжністю говорить Станіслав Антонович.

Нестатки і життєві негаразди то зводили їх, то розлучали, Зрештою, любов перемогла — одружилися. Народилася в них донечка Віра. Згодом Бондаренкам дали двокімнатну квартиру в будинку письменників біля самого Кремля. І, як сам зізнається, мабуть, з цього моменту в його долю входить справжнє мистецтво.

«Хороший актёр этот хлопец», — похвалив генсек

Це було десь наприкінці 1976-го — початку 77-го років. У Московському державному театрі оперети був конкурс: приймали бажаючих у допоміжну групу — співати, танцювати, партії озвучувати. Станіслава прийняли одразу й взяли поза всяким конкурсом. Та й як же було не взяти?! Стрункий, блакитноокий красень з гарним голосом, з неабияким хистом до танців і музики. Тим більше, що він уже встиг закінчити музичну школу по класу вокалу та гри на гітарі.

Станіслав Бондаренко грав у всіх спектаклях, що йшли на сцені цього театру, — «Моя прекрасная леди», «Королева Чардаша», «Граф Люксембург», «Марица», «Скрипач на крыше» та багато інших. Один із них —«Пусть гитара играет» — надто пам’ятний для актора. В ньому він грав роль ад’ютанта генерала Захаренка. Цю оперету в постановці Олени Гальпериної дуже любив тодішній генсек Леонід Брежнєв, і, може, саме тому, що він був прототипом адмірала Захаренка. Одного разу після вистави, щоб ще більше привернути увагу вождя, директор театру запитав Леоніда Ілліча, чи сподобався йому спектакль?

— Да, очень понравился! — не приховував захоплення генсек. — Актёры играли великолепно!
— А знаете, Леонид Ильич, — сказав директор, — ведь в этом спектакле играет и ваш земляк.
— А я и не знал! Кто такой?
— Да вот, Станислав Бондаренко — адъютант адмирала Захаренко.
— Я заметил, хорошо играл парень. Надо бы отметить...
— Мы уже подали в Министерство культуры...
— Ну, поздравьте его. Хороший актёр этот хлопец, земляк мой... Передайте мои наилучшие пожелания ему и его семье...

Крім театру оперети, в якому Станіслав Бондаренко працював дванадцять років, були ще театр Станіславського, де він грав, зокрема, в дитячих спектаклях, театр «Ромен», де йому так стала в нагоді гра на гітарі і чудове виконання романсів. Потім його запросили до Московського державного академічного театру імені Моссовєта. На його сцені актор грав у знаменитому спектаклі «Живой труп» за Л. Толстим. А скільки ролей зіграно ним у МХАТі (Московський художній академічний театр СРСР). Там він грав з такими відомими акторами, як Юрій Богатирьов, Олександр Калягін, Анастасія Вертинська. Не менше ролей зіграно ним і в Московському художньому академічному театрі СРСР імені Горького.

1987 року Станіслав Антонович заочно закінчив Всесоюзний державний інститут театрального мистецтва (рос. — ГИТИС, нині — Русская академия театрального искусства). Тож відтоді займався театральною діяльністю вже на професійному рівні. Що ж і тоді, коли за п’ятдесят, здобути театральну освіту, виявляється, не пізно. Роботу в театрі поєднував із концертними виступами, а ще ж співав у храмах, звідки виходив, як сам зізнається, очищеним й одухотвореним...

Чоловіки теж... плачуть

Шлях до кіномистецтва для Станіслава Бондаренка був відкритий, відколи його фото з’явилося в картотеці на кіностудії «Мосфильм» (режисери підбирали кандидатури на другорядні ролі в свої фільми за фотознімками артистів театрів). Одного разу Станіславу зателефонували й запропонували знятися у фільмі «Берега в тумане» в ролі болгарського комуніста, командира загону червоноармійців. Потім були зйомки фільму «Захочу — полюблю» за Брюсовим. Там, у ролі цигана-тамади, він знімався з Аллою Баяновою. У фільмі «Самоубийца» за повістю Ердмена він теж грав роль цигана. Ну а роль Промокашки (хоча й дублерна) у фільмі Говорухіна «Место встречи изменить нельзя» для актора, звичайно ж, найпам’ятніша. Як же туди потрапив актор?

— Помічник режисера запросила мене як другого актора, —пригадує, — на роль Промокашки. Знімався я одночасно з чудовим актором Іваном Бортником. Звичайно, у фільмі більше «світиться» він, та все ж вважаю себе причетним до цього образу. Хоча мого прізвища в титрах кінофільму немає. Недавно теж дивився по телевізору цю кінокартину, дивився і... плакав. Не дивуйтеся, чоловіки теж, буває, плачуть... Хтозна, можливо, були б іще й інші ролі і в театрі, і в кіно. Але... життя розпорядилося інакше. Тяжко захворів астмою, та так, що хвороба витіснила на другий план усе: театр, кіно...

Якось знайома, яка працювала на Дзержинці, взяла для хворого артиста путівку до Будинку відпочинку посеред Могилівського лісу на Царичанщині. Після Москви Станіславу Антоновичу здалося, що він потрапив саме туди, куди рвалася його душа і знеможене хворобою тіло, — до тиші, чистого, що аж дух забиває, повітря, кришталевої води Орелі-красуні. Не край, а справжній рай.

«Мне кажется, что всё ещё вернется...»

Ще тоді вирішив поселитися тут жити, аби дати накінець душі спокій і наснагу. Напитав невеличку хатинку (майже «шевченківську», тільки й того, що криту шифером) у Проточах, купив, посадив садок. Щоліта приїздив із Москви сюди на відпочинок. А це вже майже десять років мешкає тут, у невеличкій сільській глибинці). Влітку займається садом, городом, тримає курей. Узимку, особливо довгими холодними вечорами бере в руки гітару. Й ніжні мелодії старовинних романсів у поєднанні з його прекрасним голосом наповнюють не тільки кімнату, а й душу: то ліричним «Только раз бывает в жизни встреча», то ностальгічним «Уж давно отцвели хризантемы в саду», а то утьосовським «Когда проходит молодость» чи гамзатовським «Берегите друзей», ну й, звичайно, бентежно-хвилюючим «Я вас любил...».

Хоча, зрештою, чого любив?.. Любить! Життя, гітару, романс, красу. Хай там що, на життя не нарікає. Співає в місцевому храмі.

—Правда, — зізнається Станіслав Антонович, — мистецтво моє тут не затребуване. Хоча й запрошують на зустрічі. Тож оте, моє улюблене: «Мне кажется, что всё ещё вернется...» все-таки вселяє надію.

На те, що його тутешні мешканці називають Промокашка, аніскілечки не ображається.