Біля Дніпра був унікальний дерев`яний храм, якому могло виповнитись майже 250 років

У 1787 році в тодішній слободі Підгородній було збудовано чудовий дерев'яний Іоанно-Богословський храм.

Ця церква продемонструвала дивовижне для дерев'яних споруд «довгожительство». Храм пережив безліч катаклізмів, Жовтневий переворот, Першу світову та Громадянську війни.

За радянської влади храм зачинили, а у будинку настоятеля - відкрили сільбуд. А у 1933 році на хвилі загального закриття та ліквідації церков – знесли.

Зараз про цей дерев'яний храм збереглися лише спогади, кілька малюнків, а також є дбайливо відтворений макет церкви.

Про її історію на основі матеріалів книги Лариси Павлівни Омельченко «НАРИСИ З ІСТОРІЇ ПІДГОРОДНЬОГО (Від давнини до початку ХХ століття)» та спогадів краєзнавця Леоніда Сідака у групі Підгороднє історичне & туристичне розповів Іван Гайдук:

«Іоано-Богословська церква Підгородні.

1880 року священник-літописець Феодосій Макаревський описав слободу Підгородню як місцевість «з населенням небідним, при одноштатному церковному причті» («причт, причет» – це служителі культу при окремій православній церкві):

«Слобода Подгородняя, по обеим сторонам речки Кильчени, многолюдная с населением состоятельным, при одноштатном церковном причте, находится Новомосковского уезда в 1-м благочинническом округе» («Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії»). «Довідкова книга Катеринославської Єпархії» (1908 р.) зберегла інформацію про церкву Іоана Богослова та церковну парафію села Підгороднього: «Церковь построена в 1787 г., тщанием прихожан, деревянная, однопрестольная – во имя святого апостола Иоанна Богослова. От Екатеринослава в 16-ти верстах, от мест благочинных в 10-ти верстах. Количество дворов в приходе – 821 ¾. Общее количество прихожан – 6512, мужского пола – 3287, женского – 3225. Национальность и вероисповедание – малороссы православные. Две земския школы. Штатное жалованье причту – 155 руб. 62 коп. Земли – 120 десятин. Капитал причта – 642 рубля».

Інформацію подано у вигляді таблиці. З неї випливає, що від 1903 року в Іоано-Богословській церкві служив священник Михайло Євстахович Василенко (1847 р. н.).

Є запис про те, що він закінчив курси духовної семінарії, «був законовчителем; в сімействі в нього дружина і діти: 27 і 20 років». У графі «Яка остання нагорода» зазначено: «Скуф. 1901» (скуф – головний убір православної духовної особи). У графі «З якого часу в сані і на посаді» – відповідь: «Псаломщик – з 1872 р., диякон – з 1873 р., священник – з 1889 р.» 1908 року о. Михайлові виповнився 61 рік. Другий священник, 43-річний Феодосій Федорович Желтоногов (1864 р. н.), 1908 року був студентом-семінаристом. Записано, що він – «законовчитель, має дружину і сина 15 років». Псаломщик з 1888 р., священник з 1889 р. На службу в Іоано-Богословську церкву прибув роком раніше за М. Василенка (1902). 1907-го отримав нагороду – скуф.

Від 1906 року псаломщиком служив 26-річний Василь Іванович Трофимовський (1882 р. н.), випускник церковно-вчительської школи, одружений, батько двох дітей трьох і двох років. Службу псаломщиком розпочав 1900 року, у 18-річному віці (в іншій церковній установі). Другим псаломщиком був Максиміліан Шиллер (1885 р. н.), 23-х років від народження, також випускник церковно-вчительської школи. Саме в церкві Іоана Богослова 1903 року розпочав свою службу.

1908 року церковним старостою був тутешній селянин Костянтин Гайдук (1852 р. н.), якому виповнилося 56 років. У звіті «архієрейської ревізії» (1913) дано інформацію про церковне приміщення та його адресу, описано причт і парафію Іоано-Богословської церкви. Церква, збудована 1787 року, була дерев’яною («мала дерев’яний устрій»). Належала до Новомосковського повіту, а за церковним розподілом – до четвертого «благочинного округу». Поштова адреса: «Поштово-телеграфна контора “Нижньодніпровськ”, у 8-ми верстах від залізничної станції “Нижньодніпровськ”». 1913 року налічувалося 7909 парафіян, з них: 4018 осіб чоловічої статі, 3891 – жіночої. За рік похрещено 543 дитини, укладено 100 шлюбів, поховано 218 небіжчиків. Церква мала 120 десятин землі за чотири версти від церковної будівлі. Земля давала прибуток 2280 рублів. Капітал самої церкви – 1222 рублі.

Будинок для проживання одного священника був розташований у кінці нинішньої вулиці Центральної, на повороті до РЕС. Для інших служителів церкви житло передбачено не було: «Другим членам причта нет».

Церковний причт складався з чотирьох осіб: двох священників і двох псаломщиків. Перший священник – Феодосій Федорович Желтоногов (1864 р. н.). 1913 року йому було 48–49 років. Закінчив окружну духовну семінарію («по 1-му розряду»), був псаломщиком з 1888-го, священником – з 1889 року. Мав дружину й сина, який навчався в школі. Так записано, хоча синові на той час мало бути 20 років. Другий священник – Микола Олександрович Разумов (1874 р. н.), 39 років, без богословської освіти, псаломщик з 1894 року, священник з 1908 року. Мав дружину, двох дітей, одна дитина навчалася в школі. Казенна платня («жалованье») у священників була однакова – по 147 рублів кожному, без огляду на освіту чи її відсутність. Різниця була тільки в тому, що «освічений», або «дипломований» священник отримав у користування житловий будинок.

Після більшовицького перевороту у 20-х роках ХХ ст. там відкрили сільбуд. До Другої світової війни в тому будинку жили вчителі, які приїхали працювати за розподілом. Перший псаломщик – Максиміліан Губертович Шіллер (1883 р. н.): 30 років, працював в «Окрузі причтових шкіл», псаломщик з 1913 року, холостяк. Інформація про Шіллера має неточності, якщо порівняти з даними за 1908 рік. Другий псаломщик – Костянтин Григорович Гайдай (1885 р. н.): 28 років, 1913 року витримав іспит на псаломщика, загалом служив на цій посаді з 1909 року. Мав сім’ю: дружину та малолітню дочку. Казенний заробіток у псаломщиків також був однаковий – 49 рублів кожному. 1913 року церковним старостою служив селянин Федот Пуздря. Як вказано у звіті, за рік своєї праці він продав парафіянам 32 ½ пуда свічок.

Гайдук Костянтин Іванович , про якого згадується у книзі, це мій пра-пра дід, батько мого пра діда Гайдук Нестора Костянтиновича і дід мого діда Гайдук Івана Нестеровича, пра дід мого батька Гайдук Володимира Івановича.

Тепер зрозуміло , чому по вуличному моїх пра дідів і дідів називали Отченашкови.

А ще у мене збереглася купча на будинок і ділянку землі , яку купував батько Костянтина у вдови Мєдвєдєвої своєму сину Гайдук Костянтину Івановичу.

Церкву знесли у 1933 році.

Після зруйнування церкви Івана Богослова голодного 1933 року церковна площа у Підгородному, яку тепер називають Соборною, стала пусткою.

Ось як описує учасник тих подій, колишній житель Підгородного, Андрій Барабан:

«В той час я навчався в шостому класі середньої школи, якраз навпроти церкви. На уроці нам сказали, щоб на перерві всі хлопці прийшли на подвір’я церкви. Там нас вже чекав комсомольський ватажок Льонька Горелич. Кілька десятків мотузок були вже прив’язані до верхівки дзвіниці. І ми, до п’ятдесяти душ, потягли за ті мотузки, розхитуючи дзвіницю. І так декілька разів. Врешті-решт дзвіниця не витримала і впала на землю, розколовшись в декількох місцях. Але на цьому наруга над святинею не закінчилася. Активісти, вибивши двері, увірвалися до церкви. Люди, немов дикуни, зривали зі стін священну атрибутику та з неймовірним запалом трощили все, що попадало під руки. На подвір’я було викинуто іконостас та декілька священних книг…».

Більше нічого не було, бо ще 1931 року якісь негідники з тих же активістів, (а їх вистачає в усі часи) вночі вчинили підпал в середині церкви. В тому полум’ї, окрім церковної атрибутики, згоріли і метричні книги, до яких записувалися відомості про рік народження, хрещення, шлюб та смерть жителів слободи. А ще імена та прізвища дарувальників на храм Божий. А також літописні записи про заснування слободи та про різні події, які відбувалися тут та за її межами. Такі записи велися по всіх церквах тодішньої України. Ними свого часу користувався і архієпископ Феодосій Макаревський для свого двотомника «Історико-статистичний опис Катеринославської єпархії».

Того голодного 1933 року людям було не до збереження своєї святині. Та й що вони могли вдіяти, хіба що бути засудженими як вороги народу. Зрідка можна було побачити стареньких – дідуся чи бабусю, які, проходячи побіля того святого місця, боязко озиралися і, осінивши себе хрестом, кланялися в той бік, шепочучи молитву. Та так, щоб ніхто не бачив, бо обізвуть «святим» та ще й до Сибіру запроторять.

Цілих десять років було пустирем це святе місце. І тільки наприкінці 1943 року, коли було послаблення релігійних утисків, а православній церкві Московського патріархату було дозволено правити службу Божу, колишня церковна площа ожила. Приміщення церковної сторожки було відремонтовано, збоку стіни були вставлені масивні металеві двері із засовами та величезним замком. А так, як дзвіниці вже не було, то дзвін довелося закріпити на яворі, що ріс поряд. І так до 1956 року, коли виконком селищної ради змушений був виділити землю під будівництво церкви по вулиці Жовтневій, подалі від центру. Такою була вимога тодішнього керівництва держави…».

Ілюстрації зі сторінки групи Підгороднє історичне & туристичне.