Днепровская актриса – звезда нового украинского сериала

На телеканале 2+2 стартует 6-й сезон драматического сериала «Опер за викликом», в котором одну из самых ярких ролей сыграла актриса Днепровского молодежного театра «Верим!» Мария Пашкурова-Петренко.

Для нашей землячки этот сериал – далеко не дебютный.

Ведущая актриса и жена главного режиссера театра «Верим!» уже отметилась рядом ярких ролей в украинских фильмах и сериалах. Играла она и в пятом сезоне детектива «Опер за викликом».

О работе в театре и в кино, о брате-добровольце, о пережитой во время Большой войны депрессии и новых творческих вызовах Мария Пашкурова-Петренко рассказала в интервью для Ivona:

«Маріє, зйомки шостого сезону завершилися за кілька місяців до повномасштабного вторгнення. Весь цей час ви підтримували зв’язок з командою та акторами серіалу?

На початку повномасштабного вторгнення ми обмінялися смс з Пашею Вишняковим. Зараз ми не спілкуємось, але я бачу його волонтерську діяльність через соцмережі. Цінно, що його благодійний фонд існує і через півтора року після початку вторгнення. Що фонд не тільки продовжує свою діяльність, а ще й вигадує різноманітні творчі заходи із залучення коштів, бо зараз збори проходять доволі складно. Створення фонду – дуже гідний вчинок.

Я чула Пашину українську. Дякую йому за те, що він її вчить. Можливо, вже зовсім скоро ми почуємо Пашу без дубляжу в нашому кінематографі.

Також у перші дні війни мені писав продюсер серіалу Дмитро Сафановський, запитував, як я, пропонував допомогу. З іншими членами команди ми не підтримували зв'язок, але через знайомих я знала, що Саші Пожарському з родиною вдалося вибратися з Бучі, де вони мешкали.

Які найтепліші спогади зі зйомок «Опера»?

Завдяки режисеру проєкту Олександру Ітигілову на майданчику була дуже легка атмосфера. Він часто розслабляв акторів своїми жартами, завжди був у гарному настрої. В цілому дуже позитивні спогади від знімального процесу.

Ще хочу згадати каскадера Діму Рудого і всю його команду. Мені дуже подобається співпрацювати з ними (минулий досвід був під час зйомок серіалу «Доброволець»). Діма настільки скурпульозно й професійно підходить до своєї справи, що ти в будь-якому випадку зробиш трюки так, що не буде соромно. На майданчику я завжди відчувала його підтримку і віру в мене. Дуже йому вдячна і з радістю чекаю на майбутню спільну роботу.

Чого чекати від нового сезону?

Однозначно ця історія стала ще більш напруженою і гостросюжетною. Я думаю, глядачі будуть вражені діями Трофимова і тим, як розвиватимуться його відносини з напарниками, особливо з моєю героїнею. Не хочу розкривати усі подробиці сюжету, але скажу відверто, що фінал мене шокував.

Через російське вторгнення кіновиробництво практично зупинилося. Чи були у вас думки змінити професію?

Перші півроку після 24-го лютого наш театр був у вимушеному простої. Я в цей час знаходилася з дитиною в Нідерландах. Там завдяки дистанційним репетиціям зі своїм чоловіком мені вдалося зробити англійською мінівиставу за листами українців під час війни і показати її в двох містах Голландії. Ще вийшло провести два покази документальних стрічок від ОUP Documentary і взяти участь у читці нової української драматургії в Амстердамі.

Змінювати роботу не довелося. За кордоном я цілковито займалася життям дитини, її адаптацією до місцевої середи, психічним станом, тож нудьгувати або сумувати за творчістю було просто ніколи. Щодо фінансів – Нідерланди платили і досі виплачують українцям, які не працюють, допомогу. Вона невелика, але на найголовніше точно вистачить. До того ж мене фінансово завжди підтримував чоловік.

Коли ви знову повернулися на сцену в складі театру?

Вперше після 24-го лютого театр «Віримо!» зіграв виставу під час фестивалю в Румунії, куди нас запросили з нашими «Однокласниками» Тадеуша Слободзяника. Я з Полінкою прилетіла з Нідерландів, решта акторів і мій чоловік приїхали з України. З нами був актор Сергій Кліменко, який з початку повномасштабного вторгнення служить в ЗСУ. Справжнє диво, що його відпустили з армії за кордон заради гри у виставі. Після виступу всі актори і мій чоловік-режисер повернулися до України, а ми з донькою до Нідерландів.

Тоді театр ще не відновлював свою діяльність у Дніпрі, тому ми з донькою лишалися у Голландії.

Війна розлучила сотні тисяч українських родин – щоб захистити дітей, жінкам довелося покинути рідні домівки, залишити тут коханих. Як ви переживали розлуку з чоловіком, а донька з батьком?

Розлуку переживала тяжко, бо як і всі жінки, які залишають своїх чоловіків – на автобусній зупинці 10 березня 2022 року я прощалася з ним назавжди. Ніхто не знав, чи будемо ми мати в майбутньому зустріч. Ми не плакали, щоб дитина не зрозуміла весь масштаб події і не злякалася, але той останній погляд чоловіка перед розлукою я пам'ятаю дотепер.

До речі, так довго перебувати за кордоном я не планувала. Спочатку виїхала на захід України. За місяць хотіла повертатися, і тут подруга запропонувала приїхати до неї на пару тижнів – трошки видихнути, перезавантажитись. Але так сталося, що наше тимчасове перебування в Нідерландах затягнулося аж на 11 місяців.

Полінка спочатку дуже сумувала за татом і бабусею, плакала, але ми дзвонили їм, багато переписувалися, надсилали фото, відео. Намагалися постійно підтримувати зв'язок. Через декілька місяців ми вперше зустрілися з чоловіком в Румунії, куди театр приїхав на фестиваль. Це, звісно, був дуже зворушливий момент. З мамою побачилися за півроку, вона прилетіла з Америки до Амстердаму. Там в аеропорту ми обійнялися і дуже плакали, бо ніколи не розлучалися так надовго.

Що допомогло зберегти такі теплі стосунки?

Я дізналася точні дати канікул Поліни, і ми майже щоразу намагалися їздити в цей період до чоловіка в Україну. Заради більшої безпеки та економії часу обирали Захід. Я розуміла, що наші зустрічі потрібні не тільки дитині, але й чоловікові. Щоб було чітке розуміння родини, що розлука тимчасова і вона обов'язково закінчиться.

Ваш брат – доброволець. Як він вирішив піти в ЗСУ? Якщо вдається виходити з ним на зв’язок, про що говорите?

Мій брат, як і я, по крові росіянин. Маленьким хлопчиком він разом з мамою переїхав до України з далекого Сахаліну. Тут, у Дніпрі, мама вийшла заміж за мого тата і народилася я (до речі, батьки тата теж з росії). Незважаючи на кров, яка тече в наших жилах, незважаючи на те, що наша рідна мова – російська, 24-го лютого брат не вагався ні хвилини, який бік обрати. Наступного дня він зателефонував з військкомату мамі і сказав, що йде добровольцем в ЗСУ. Я пишаюся його вибором і дуже хвилююся за нього. Він не мав жодного військового досвіду, окрім кафедри в інституті багато років тому. Проте зараз він військовий. За півтора року став Капітаном.

Сказати про його діяльність я нічого не можу, не знаю жодних подробиць його служби. Думаю, що так він береже нас з мамою. Спочатку ми спілкувалися більше, зараз наші розмови короткі й поодинокі. Пише, що в нього все гаразд. Сподіваюся, що ми дочекаємося його з цієї війни. Молюся за це щодня.

Раніше ви розповідали, що майже всі ваші родичи мешкають в росії. Які у вас відносини з ними зараз?

Так, це правда. Всі мої родичі в країні, яка підступно напала на нас і продовжує знищувати нас щодня. Ми не спілкуємося взагалі ні з ким. Хоча там в мене тьоті, двоюрідні брати й сестри, племінники, могила моєї бабусі і рідні з дитинства місця. Єдина ниточка, яка зв'язувала нас з 2014 року, була моя двоюрідна сестра Ірина (вона була хвора на онкологію і тільки на тему її стану ми могли переписуватися з родичами). Але минулого року вона померла і більше ми не спілкуємося.

Зважаючи на постійні тривоги та стрес, чи виходить відновлюватися?

Після нещодавньої загибелі на фронті мого однокурсника і багаторічного колеги з театру, актора Олексія Хільського (17 серпня) я змогла оговтатися тільки завдяки антидепресантам. Це була трагічна звістка, яка стала останньою краплею мого й до того тривожного стану. Буде вже місяць, як п'ю ліки. Жодного дня не пожалкувала, що наважилася їх приймати. Бо той стан, коли ти опиняєшся під тяжкою чорною плитою, дуже складний і достатньо травматичний для твого оточення. За півтора тижня після початку прийому ліків мені стало набагато легше. Тривоги стало значно менше, менше страху. Потроху стали з'являтися сили і бажання.

Хто або що надихає вас зараз?

Моя дитина. Заради неї я тримаюся і не здаюся, як би важко мені не було. Дорослі повинні бути сильними, щоб підтримувати діточок. На їхнє дитинство випала війна і, навіть якщо вони не читають новин, тривоги й страхи дуже відчутні в суспільстві. Дітки втратили спокій і майбутнє, як і ми. Щоб мінімізувати травми війни, їм потрібно бачити поруч адекватних дорослих, мати підтримку, мати емоційну безпеку хоча б на рівні родини. Ми з чоловіком дуже стараємося забезпечити Полінці повноцінне життя, навіть під час війни.

Надихає мій театр, наші глядачі. Я знаю і відчуваю, як ми зараз потрібні, як на наші вистави чекають. Надихають наші солдати, їхня сила. Якщо вони продовжують триматися там, на фронті, то я в тилу тим паче повинна.

Підтримує мене мій чоловік, мої друзі, рідні, кіноагент і психолог. Я дуже вдячна долі, що всі ці люди поруч зі мною. Особливо починаєш це цінувати у такі буремні часи, як зараз. Ще мене дуже підтримує моя професія. Навіть якщо ти не хочеш – маєш робити. А коли зробиш, чуєш щирі оплески, бачиш реалізовані декорації і костюми, чуєш компліменти від кастинг-директорів за зняті проби і розумієш, що Бог із середини продовжує тебе підтримувати, продовжує берегти той творчий вогник, не дає йому остаточно згаснути».

Фото – 2+2 и Ivona