Захопивши Катеринослав, згадував З. Арбатов, свій штаб батько Махно облаштував у великому будинку доктора Гербільського, де була і квартира мемуариста. Пізно вночі, майже удосвіта, оточений десятком бійців, озброєних з ніг до голови, батько Махно заявився в цей будинок. Він хотів обрати найбільшу з квартир для свого штабу. Махно побажав також, щоб кожний квартиронаймач представився йому особисто.
Остання сцена відбулася в одній з кімнат квартири Зиновія Арбатова, яку Махно трохи не уподобав для свого штабу.
— Хто ти такий? — раптом звернувся він до журналіста.
Не довго думаючи, той відповів:
— Артист! — оскільки вважав, що ця професія для Махна буде менш неприємною, ніж заняття літератора.
— Якщо ти артист, тоді представ нам що-небудь! Покажи, чи умієш ти ходити на руках!
Його супутники мало цікавилися бесідою і з неймовірною жадібністю пожирали все, що знаходилося на столах.
— Не всі артисти уміють ходити на руках! — спокійно пояснив редактор. — Це спеціальність артистів-акробатів... Я ж артист, що грає у п’єсах, які зображають людей кожного дня!
— Виходить, ти нікому не потрібен! — коротко і швидко ухвалив свій вирок батько Махно і повернувся до щедрого сніданку.
Махно наказав одному зі своїх бійців відправитися в тимчасовий штаб і розпорядитися, щоб “війська” рівно за годину вишикувалися на Тюремній площі для параду. Тюремна площа в старому Катеринославі знаходилась у сквері, де зараз розташовуються облрада і облдержадміністрація. Там і була в’язниця, в якій у 1908 — 1910 роках сидів Нестір Махно.
З вікон своєї квартири Арбатов бачив величезну будівлю арештантських рот і розташовану перед нею Тюремну площу. В неймовірно строкатому одязі, на чудових арабських конях, озброєні кулеметами, карабінами, списами, шаблями і величезною кількістю ручних гранат невеликими групами стягувалися загони батька Махна до Тюремної площі і шикувалися за кавалерійськими принципами. Всі були на конях. Піших загонів не було.
Будівля арештантських рот яскраво палала (за годину до цього повстанці її підпалили за наказом свого отамана), коли на кровному жеребці показався батько Махно. Свої війська він вітав короткими словами:
— Здорові були, негідники!
— Здоров, батьку! — загриміла тисячна маса убивць, грабіжників і розбійників.
Махно виголосив коротку промову, оголосивши, що всі магазини, лавки, склади, винні льохи, банки і всі підприємства міста без жодного винятку переходять з моменту закінчення ним своєї промови до власності бідноти, і всякий має право узяти собі стільки, скільки йому необхідно для покриття своїх потреб...
— Але якщо хто-небудь надумає при цьому збагатитися, тому — куля в лоб! — закінчив він свій виступ і ускач понісся до свого тимчасового штабу.
Через декілька хвилин все місто піддалося небувалому грабунку. Діжки соняшникової олії були розбиті на Базарній площі, а поряд з ними натовп громив діжки з вином. Дорогі хутряні шуби топталися брудними чобітьми і утопали в морі вина, лікерів і коньяку з розбитих пляшок. Діжки олії заливалися перекинутими діжками гасу, а білизна, посуд, меблі, килими, шматки полотна і сукон були повалені в купи, які в дикому прагненні до знищення були віддані вогню.
Небагато хто з бідних поніс додому чисту нову сорочку або цільний, не поламаний стілець. Розгром йшов з озлобленням, люто і нестримно.
До вечора воля батька Махна була в точності виконана — місто було розграбовано до останньої бакалійної лавки. Результат вийшов такий: багачі, як і гадав батько Махно і його прихильники, збідніли, але і бідні залишилися такими ж убогими, якими були до захоплення міста їх добродійником...
Близько трьох днів міська чернь, що охоронялася озброєними махновцями, копошилася в купах наваленого добра. Потім вулиці міста знову спорожніли, і життя абсолютно завмерло.
Від явної нужди першими застогнали урядовці поштово-телеграфного відомства. Вони спорядили делегацію з п’яти найстаріших службовців, які вирушили до Махна з тим, щоб розповісти йому про важке положення, в якому опинились їх товариші. Махно прийняв делегатів, але вже після їхніх перших слів дико гримнув:
— Забирайтеся геть до всіх бісів! Мені ніяка пошта не потрібна, і пора відучитися від цієї буржуазної звички писати безглузді листи!.. Я не написав у моєму житті жодного листа, а живу ж! Так от! Мій закон: пошта і телеграф закриваються, службовці розпускаються, а для виплати жалування вашим товаришам передаю в повну вашу власність готівку і все майно пошти, з якою ви можете робити все, що хочете!
Залізничні урядовці сподівалися на більш реальні успіхи у батька і також відправили до нього делегацію, але вона почула від нього майже те саме, що і її попередники.
— Під три чорти! Тільки зіткнення і аварії влаштовуєте!.. Ні в чому не винних людей калічите і вбиваєте!.. На біса мені потрібна ваша залізниця? — накинувся він на оторопілих урядовців. — Якщо мені потрібно їхати куди-небудь, то я беру тачанку або коня і мчуся, куди треба... Ось мій закон: все залізничне майно передаю вам — залізничникам у повну власність, і робіть з ним що хочете, а до мене не лізьте більше!
Здавалося, що місто Катеринослав довіку віддано батькові Махну. Катеринославці були відрізані від усього світу і в такому становищі прожили більше шести тижнів. Без листів, без газет, без телефону, без світла, без води, і лише зрідка розривався де-небудь у місті гарматний снаряд, посланий кимось з лівого берега Дніпра. Протягом цих страшних тижнів багато з тих, хто належав до крупної буржуазії, загинули, порубані шаблями і зрешечені кулями здичавілих послідовників Махна.
У неосяжній же Росії революція йшла своєю чергою, розширюючись і заглиблюючись. Великий білогвардійський загін, що “драпав” після жорстокої сутички з набагато більш сильною червоноармійською частиною, намагався пробитися у бік Криму, і для цього йому необхідно було пройти Катеринослав і там залізничним мостом переправитися через Дніпро. Тут цей уламок Білої Армії натрапив на «військо» батька Махна.
Під містом спалахнула коротка, але кривава сутичка, що швидко перенеслася на вулиці і площі міста. Від своїх розвідників Махно дізнався, що відступаюча частина Білої Армії значно кількісно перевершує його сили. Він швидко зрозумів безглуздя довгого опору і наказав своїм бандам відстрілюючись покинути місто.
Вози-тачанки, навантажені усіляким добром упереміш зі стрічками для кулеметів і снарядами для легких знарядь, поверх яких стогнали поранені, довгим ланцюгом потягнулися з міста під прикриттям невеликого загону найвідчайдушніших стрільців.
За декілька хвилин до того, як Зиновій Арбатов із вікон своєї квартири побачив перших вершників Білої Армії, по Садовій вулиці верхи на арабському коні проїхав Нестір Махно, маючи з обох боків незначний конвой, який майстерно стримував натиск розпалених білих бійців…
Потрапивши згодом до Берліна, З. Арбатов намагався дізнатися дещо і про долю батька Махна. Але, попри велику кількість російських емігрантів, що жили в той час у цьому великому місті, ніхто точно не знав, де Махно, чи живий він, і лише деякі невпевнено говорили, що Махно із залишками своїх банд був притиснутий організованими полками Червоної армії до румунського кордону, перейшов його і звідти потрапив до Польщі, де і здався польським властям. За перехід кордону без встановленого дозволу він нібито був засуджений до тюремного ув’язнення. Згодом Арбатов дізнався із достовірністю, що Москва вимагала видачі Махно, але польська влада на це не погоджувалась або ж вимагала за нього дуже велику політичну платню. Махно був посаджений у варшавську кріпосну в’язницю.
У 1923 році Зиновію Арбатову довелося у справах видавництва вирушити на декілька днів до Варшави, де він зустрів свого товариша по катеринославській гімназії, поляка, що займав видний пост у польському міністерстві внутрішніх справ. Після довгих спогадів про минулі юні і молоді літа вони перейшли на політичні теми, і приятель згадав, що під його відомством знаходиться нині батько Махно, стосовно якого польський уряд веде важкі переговори з Москвою.
Арбатов пригадав свою зустріч з Махно і в коротких словах розповів про неї приятелю.
— Хочеш відвідати його у в’язниці? Цікаво, чи впізнає він тебе! Якщо хочеш, то я можу влаштувати тобі побачення з ним хоч би й через годину...
Вже стемніло, коли Арбатов у супроводі свого приятеля, за яким слідував тюремний наглядач, проходив довгі порожні і похмурі коридори, уздовж яких з обох боків тяглися наглухо зачинені важкі двері.
Незабаром приятель ввів його до великої, нормально освітленої камери, запропонував Зиновію Юрійовичу для передиху цигарку, а сам пройшов у інші двері, звідки незабаром вслід за ним вийшов... батько Махно.
“Маленький, трохи згорблений, мружачи очі від, мабуть, сильного для нього світла, у військового крою темній куртці, в штанях, засунутих в короткі халяви чобіт, тримаючи руки за спиною, — згадував З. Арбатов, — він зробив крок вперед, побачив мене, зупинився, ще більш спохмурнів і упився в мене своїми запаленими, круглими і сильно примруженими очима”.
Обличчя Махно прийняло недружній, майже злий вираз. Він зробив ще один крок вперед і раптом хрипко запитав:
— Чого ви від мене хочете? Хто ви?
Польський приятель звернувся до Махна і, запропонувавши йому сісти до столу, пояснив мету його приходу.
— Ви більшовик? — наполегливо дивлячись на Арбатова, знов запитав Махно.
Арбатов заспокоїв Махно заявою, що він не більшовик, а знаходиться у протилежному їм таборі і хотів би тільки побачити його, оскільки вже одного разу коротко розмовляв з ним під час перебування в Катеринославі.
Махно пожвавішав:
— Ах так! Ось воно що! Ви жили тоді в Катеринославі?! Славні були часи! Скажіть, правда те, що писали в газетах про мої війська? Невже це було насправді: грабунки, вбивства і розгром усього, що їм потрапляло на очі?
Ці питання Махна вельми спантеличили журналіста, і той вирішив ухилитися від прямої відповіді.
— Нестір Іванович! — почав гість. — Немає жодного сенсу зараз повертатися до того, що було! Але скажіть мені, що ви думаєте про майбутнє? Як ви собі уявляєте ваше власне завтра? Які у вас назрівають плани?..
Махно нервово поморщився, відкинув своє довге волосся на потилицю, встав зі свого місця, покрокував камерою, все ще тримаючи руки за спиною, немов вони були скуті, і заговорив:
— Мої плани продумані до найдрібнішої деталі!.. Але, доки я знаходжуся за ґратами, зрозуміло, нічого зробити не можу... Ви ж знаєте, що моя голова є зараз об’єктом торгу... Московські бандити вимагають моєї видачі... Польські власті поки ухиляються від цього... Чим цей торг скінчиться — сказати не можу!
Як тільки я знову буду на волі, то негайно повернуся на Україну з тим, щоб там продовжити почату мною війну проти всього, що означає владу, а тим більше проти влади червоної... Моя ідея — анархізм і щонайповніша анархія в усьому... За цю мою ідею я готовий і голову віддати!.. Нам, анархістам, не потрібні ні уряди, ні в’язниці! — При цих словах він різко поглянув на приятеля-поляка, що мовчки слухав цю бесіду.
— Хворобу легенів я нажив під час мого ув’язнення в Бутирській в’язниці... Здавалося, що з роками все пройшло, але де там... Тепер хвороба знову виступає... Але це не втримає мене від виконання моїх намічених планів... Як тільки я буду на волі — негайно ж почну нову боротьбу... Буде багато крові... Будуть моря крові, в яких тисячі людей потонуть, але я ні на крок не відійду від моєї програми!..
Він замовк і, мабуть, глибоко задумавшись, почав знову крокувати камерою, що за роки перебування у в’язниці стало його звичкою. Арбатов скористався паузою, що наступила, і запитав:
— Скажіть, Махно! Чи не можна вести боротьбу без крові... я думаю, війну ідейну?.. Адже в боротьбі зі зброєю в руках часто проливають кров люди, найменше в чому-небудь винуваті!
Махно зупинився і після короткого роздуму відповів:
— Я постараюся по можливості трохи менше проливати кров безневинних людей... Але кров литиметься, як вода в Дніпрі! — майже в несамовитості закричав він.
Приятель Арбатова підвівся і кивнув товаришу, шепнувши, що їм вже час залишити в’язницю. Всупереч очікуванням, Махно простягнув гостеві руку і знов заговорив:
— Вам час іти... Так от!.. Якщо ви маєте намір що-небудь написати про зустріч зі мною, так не забудьте почати з того, що моїм першим завданням є вирватися на свободу, а там поллється кров, навіть ціною моєї власної загибелі в ній!..
Тоді Зиновій Арбатов запропонував Махнові написати декілька рядків з його “програми”, яку, можливо, вдасться де-небудь опублікувати.
На чвертці поштового паперу він у коротких фразах накидав майже все, що раніше вимовив, і закінчив словами:
— Перший бій я дам більшовикам, які споганили російську революцію!..
Махно знов схопив і міцно потиснув руку гостя, і через декілька секунд важкі двері безшумно відрізали його від несподіваних відвідувачів.
Минуло кілька років. Махно вдалося вийти на свободу, але в Польщі залишатися він не міг. На Україну він не повернувся. Якийсь час він провів у Данцигу (нині Гданськ), який тоді був самостійним містом і не знаходився під контролем польських властей. Звідти він потрапив до Парижа, де за сприяння інших анархістів видавав журнал “Боротьба”.
“Вікова культура світового центру обтяжувала бунтівну душу Махно, — пише у своєму нарисі Зиновій Арбатов. — Він сумував за Дібровськими лісами, за далеким простором полів уздовж широкого Дніпра. Його тягнуло до прекрасного арабського коня. Йому ввижалися строкато наряджені загони його соратників, а його хворим легеням хотілося знов подихати димом пожеж і ледве відчутним солодким запахом теплої людської крові... Але слабке здоров’я підкорило гордий дух степового розбійника... Йому не вдалося вибратися з Парижа, де він і помер на ліжку третьорозрядного міського госпіталю. Його останки були поховані на кладовищі Pere-Lachaise”.