Історико-містобудівна довідка розвитку Дніпропетровська

Передумови виникнення міста

Географічний район розташування Дніпропетровська, що має сприятливі природно-кліматичні умови, завжди являв собою стратегічно та економічно важливий комунікаційний вузол біля верхнього рубежу дніпровських порогів. Першими свідоцтвами поселення є значна кількість археологічних пам'яток доби неоліту та бронзи, сотні курганів скіфсько-сарматського періоду. В часи Київської Русі з цим районом, який став ділянкою торговельного шляху “из варяг в греки”, пов'язані візантійські експедиції Олега та Ольги, бої зі Степом дружин Мстислава та Святослава.

У XIV–XVIII ст., коли після татаро-монгольської навали південно-російські землі перетворилися у Дике Поле, тут перетиналися шляхи, зіштовхувалися інтереси та схрещувалася зброя татаро-турецьких завойовників, польських інтервентів, Запорізької Січі та Російської держави, яка набирала сили. Протягом століття, починаючи з другої половини XVII, цей район був активною прикордонною зоною Росії. Тут, одночасно з будівництвом фортець “Української лінії”, виникають поселення, переважно — козацькі зимівники, серед останніх — Нові Кайдаки, Половиця, Мандриковка, Стара Ігрень, Чаплі, Лоцманська Кам'янка, які розташовані у межах сучасного Дніпропетровська.

В останній чверті XVIII ст. Новоросія, до складу якої увійшли землі розформованої Запорізької Січі, отримала статус Азовської губернії. Місцем розташування нового губернського міста, який отримав назву Катеринослав , став вже освоєний вузловий район біля верхнього рубежу дніпровських порогів. Ділянка для будівництва, яку було обрано з міркувань воєнної безпеки на відстані 10 км від Дніпра під захистом Самарського ретраншементу, виявилася невдалою та досить несприятливою з санітарно-гігієнічних міркувань, оскільки була розташована у лівобережній заплаві при впадінні річки Кільчень у Самару. Тому терміново збудований у 1777–1781 роках дерев'яний Катеринослав (“Кильченський”) швидко занепав і, перепланований у повітове місто Новомосковськ, 1791 року припинив своє існування.

У 1783 році, після приєднання Криму до Росії, було ліквідовано небезпеку турецько-татарської навали. За участю архітекторів М. Ф. Казакова та К. Геруа обрано нову, сприятливу у всіх аспектах, ділянку для розбудови міста Катеринослава: саме в тому районі, проте на високому правому березі.

Створення Катеринослава, центра нового Катеринославського намісництва, відбувалося в атмосфері політичного піднесення держави, яка переможно вийшла до Чорного моря і демонструвала свою міць Європі. Серед першочергових заходів — відведення величезної території загальною площею до 34 тис. га , мобілізація значних матеріальних ресурсів, залучення до проектування кращих спеціалістів, визначення економічної бази міста.

Розробка генерального плану Катеринослава, яка розпочалася 1783 року, мала характер напруженого, багатоваріантного пошуку. Перші три генплани (М. Ф. Казакова – 1783 р., К. Геруа – 1786 р., затверджений генплан К. Геруа – 1786 р.) передбачали створення міста на високому пагорбі. Основоположними у формуванні розпланувальної структури міста стали три плани, розроблені І. Старовим. Автор передбачив розвиток Катеринослава вздовж ріки в бік Нового Кайдака і запроектував два райони – на пагорбі та на прибережній частині, які з'єднувала міська магістраль (Велика вулиця, надалі – Головний, потім – Катерининський проспект, зараз – проспект Карла Маркса), що проходила паралельно Дніпру.

Прибережно-лінійне формування міста було закріплено генпланами Л. Ігнатьєва (1792, 1793), відповідно до яких магістраль було продовжено, і на відстані 1,5 км від міста передбачено велику промислову зону з селищем — комплекс державної суконної фабрики.

Генплани Катеринослава відповідали засадам російської школи класицизму кінця XVIII ст. В їх основі — раціоналістична містобудівна концепція. Головний зміст концепції — в лінійності розпланувальної структури з трьома вузлами–центрами, у створенні територіально відокремленої промислової зони та об'єднанні адміністративного, учбового та наукового центрів. Важливою особливістю генплану є гармонічний синтез архітектури та унікального ландшафту на основі суміщення на вершині рельєфу функціонально-суспільного та структурно-композиційного центрів (перетин двох взаємно-перпендикулярних розпланувально-структурних осей). Просторову організацію міста фізично та композиційно розкрито вздовж головних осей на всі чотири сторони, що емоційно об'єднує з містом велику ріку та багатокілометрові зарічні простори.

Монументальне представництво, габарити просторових елементів та масштаби запроектованих інженерних робіт непропорційно завеликі для міста, який зображено в межах генплану. Це місто прозорливо розраховано на значний перспективний розвиток.

Величні ансамблі, які передбачалися засновниками “Південної Пальміри” та явно випереджали потреби та можливості держави, не були реалізовані, і доля міста склалася інакше. Проте, завдяки професійному мисленню авторів генплану, Катеринослав першого століття свого існування, який став центральним районом сучасного Дніпропетровська, і через 200 років зберігає свою життєздатність. Його технічні параметри задовольняють вимогам соціально-економічних функцій великого міста.

Розбудова Катеринослава в перше сторіччя існування міста

(1787 – 1880-і роки)

Урочисте заснування міста відбулося за участю перших осіб держави, іноземних гостей та представників дипломатичного корпусу 9 травня 1787 року.

Протягом першого століття свого існування Катеринослав розвивався як провінційне губернське місто. Після закриття 1837 року державної суконної фабрики промисловість Катеринослава складали лише невеликі підприємства, що обслуговували в межах губернії сільськогосподарське виробництво, його заготівлю та переробку, виробництво будівельних матеріалів. Населення міста, яке 1800 року становило 2634 особи, за наступні 60 років зросло до 14 тисяч.

У пореформений період комерційна роль Катеринослава значно зростає, оскільки місто, яке знаходиться наприкінці вільного сплаву лісу, в 1860–1870-х роках перетворюється на один з головних центрів півдня країни з деревообробки та торгівлі. Кількість населення міста збільшилась до 48 тисяч.

У середині ХІХ ст. місто за проектом архітектора І. Старова займало територію в межах прибережної частини. В кінці ХІХ ст. житлову забудову було розповсюджено на вершину пагорба та в західному напрямку — до району “Фабрик”. Освоєння нових кварталів здійснювалося у відповідності до плану, затвердженого 1817 року (складено К. Пальшау та П. І. Неєловим, доопрацьовано В. І. Гесте).

План 1817 року — важливий містобудівний документ Катеринослава: саме на його засадах здійснювався розпланувальний розвиток міста до самого кінця ХІХ ст. Планом було передбачено розвиток міста вздовж Дніпра на основі функціонально-раціоналістичної концепції регулярної організації території. Від пагорба до Нового Кайдака Катеринослав було запроектоване як цілісне містобудівне утворення (разом з районами, які було сплановано Старовим та Ігнатьєвим) лінійного типу з чіткою системою поздовжніх та поперечних вулиць, з рядом прямокутних площ та двома великими зеленими масивами — Нижнім та Верхнім парком. Дві поздовжні магістралі і сьогодні мають загальноміське значення. П'ять поперечних вулиць розчленовують місто приблизно на рівні частини довжиною в один кілометр і, одночасно, відіграють роль еспланад, що візуально об'єднують місто з Дніпром та лівим берегом ( ареал 1 ).

Перспективність генплану 1817 року, який було перезатверджено у 1834 році, обумовлювалася трьома факторами: наявністю вільних територій, загальною відповідністю розпланування економічним умовам та ресурсам, практичною відсутністю великих промислових підприємств та залізниці.

Багато видатних особистостей, які в даний період відвідували Катеринослав (О. В. Суворов, Н. Н. та М. Н. Раєвські, О. С. Пушкін, А. Ф. Воєйков, І. К. Айвазовський, Т. Г. Шевченко, В. Г. Бєлінський, М. І. Пирогов та інші) відзначали невідповідність між провінційною некапітальною забудовою та столичним представництвом міського простору.

У період прискореного розвитку (1860–1880-ті роки) генплан зазнав змін: центр міста отримав лінійний розвиток завдяки зосередженню торговельних закладів на Катерининському проспекті. Велика складська зона деревини зруйнувала зв'язки міста з Дніпром, розпочалася забудова ділянок, які призначалися для площ та скверів. Саме того часу формується притаманна капіталістичним містам соціально-містобудівна структура, відповідно до якої райони міста отримують особливі риси та відмінності. У центральній частині, де переважає буржуазія, з'являється суцільна забудова з невеликих прибуткових будинків. На пагорбі, де оселилася дворянська знать, квартали забудовуються особняками. На околицях виникають та розширюються слободи бідноти, що забудовуються хаотично.

Найбільш представницькі будівлі проектуються професійними архітекторами, серед яких — відомі столичні та місцеві майстри: палац Потьомкіна (І. Є. Старов, 1787), корпус суконної фабрики (Д. Торопов, 1825), Преображенський собор (А. Д. Захаров, Ф. Санковський, 1835), Богоугодні заклади (С. І. Грязнов, 1845), гімназія (І. М. Скотніков, 1861), Троїцька церква (П. І. Віконті, Л. І. Шарлемань, 1855). Декілька об'єктів було здійснено Н. П. Насєдкіним, П. І. Неєловим та іншими.

Архітектурі Катеринослава першої половини ХІХ ст. притаманні риси класицизму. В середині ХІХ ст. проявляються еклектичні та романтичні тенденції, пізніше з'являються будівлі в так званому катеринославському “цегляному” стилі, який обумовив своєрідність цілісного архітектурного середовища окремих міських просторів.

З початку ХІХ ст. через Дніпро на місці сучасного Амурського створу функціонував наплавний міст. 1840 року було здійснено значний комплекс інженерних робіт по створенню ділянки Катерининського проспекту в межах “Провалля”: об'єм переміщеної землі складав понад 12 млн. куб. м.

1873 року до міста підійшла залізниця. 1884 року збудовано двоярусний (для залізниці та міського транспорту) міст через Дніпро. Відкриття руху по мосту означало завершення будівництва Катерининської залізниці, яка з'єднала в єдиний економічний комплекс біля верхньої межі дніпровських порогів вугільний Донецький та залізорудний Криворізький басейни.

Забудова Катеринослава в капіталістичний період (1880 –1917 рр.)

Реалізація потужного економічного та географічного потенціалу Катеринослава, що розпочалася в роки Першої російської промислово-технічної революції, стала основою швидкого розвитку міста як центру важкої промисловості півдня Росії, перш за все – чорної металургії.

Рівно через сто років з дня заснування міста, 10 травня 1887 року, було введено в дію доменну піч Олександрійського Південно-Російського (Брянського) металургійного заводу (сучасний завод ім. Г.І. Петровського). В подальшому тут зводяться десятки підприємств вітчизняних, іноземних та спільних компаній. Серед них – трубопрокатні заводи Шодуєр (А. В. С.), метизний – Гантоє, сталеливарний – Езау, трубопрокатний – Ланге та інші.

Швидко зростає значення міста в масштабах країни, оскільки його промисловість забезпечує металом та виробами з металу інженерне оснащення міст, будівництво заводів, залізниць, військово-морський флот. Кількість промислових підприємств на обох берегах Дніпра 1900 року становила 70.

Високими темпами зростає населення міста. Якщо 1827 року населення становило 121 тисячу чоловік, то 1910 — понад 196 тисяч. 1917 року кількість населення Катеринослава сягає 217 тисяч, з врахуванням лівобережної частини — 330 тисяч.

Провідну роль у соціальній структурі населення відіграє промисловий пролетаріат, який прибуває до міста з усіх кінців Російської імперії, а також формується з місцевих селян, що залишили землю.

Промислово-будівельний бум ввергнув Катеринослав у стихію притаманних капіталізму протиріч, які суттєво вплинули на його містобудівне формування. Безпосередній наслідок цього явища — поспішне та хаотичне освоєння нових, не передбачених генпланом 1817 року, промислових територій. Найцінніші землі прибережної зони, що межували з залізницею, продавалися Міською управою без будь-яких розпланувальних міркувань. Західна правобережна промислова зона, що сформувалася саме того часу, являє собою конгломерат землекористувань завдовжки 8 км без жодного поперечного транспортного зв'язку. Невеликі неправильної форми “порожнечі” між промисловими ділянками заповнювалися житлової забудовою. Аналогічно формувалася промислова зона лівобережної частини, яка того часу входила в межі Новомосковського повіту.

Промислові підприємства оснащувалися автономними системами інженерного забезпечення, які дублювали одна одну і практично не створювали соціальну інфраструктуру, обмежуючись будівництвом невеликих призаводських “колоній” для інженерно-технічного корпусу. Робітники, як правило, зводили житло для себе власноруч, поблизу заводу, в несприятливих санітарно-гігієнічних умовах. В цих же зонах приватними підприємцями зводилися барачного типу гуртожитки.

Таким чином, сформувалися невпорядковані, позбавлені розпланувальної організації робітничі селища Чечелівка ( ареал 2 ), Ново-Фабрична та Брянська слободи ( ареал 3 ), Шляховка, Амур, Бараф та інш.; позапланова забудова в раніше заміських Нових Кайдаках, Дієвці, Мануйлівці, Султановці, а також — в міських балках.

З появою промислової та залізничної зон практично припиняється дія генплану 1817 року. Новими планами передбачалося регулювання забудови локальних ділянок чи натурної фіксації змін, що відбувалися. Дотримання принципу “поздовжності” та “поперечності” вулиць Дніпру дозволяло досить логічно і послідовно втілювати основні структурні засади генплану лише в нагірній зоні, на нових ділянках і, відносно, в Чечелівці ( ареал 2 ). У цілому, відсутність повноцінного містобудівного документу, який охоплював увесь комплекс питань розвитку міста, стало однією з причин численних порушень структурної та композиційної цілісності Катеринослава.

Продовжується формування безперервного лінійного загальноміського центру вздовж Катерининського проспекту ( ареал 1 ). Одночасно з цим на транспортних лініях виникають периферійні громадські центри.

Апогею сягає контраст між соціально відмінними районами. На пагорбі, в районі міської еліти, в озеленених кварталах домінує забудова з окремо розташованих особняків. У нижній, буржуазній, частині центра – суцільна забудова в два-три, а подекуди в чотири-шість поверхів формується секційними прибутковими будинками, готелями та громадськими спорудами. Простір всередині кварталів щільно забудовується малоцінними будинками, малими підприємствами, складами. Квартали периферійних районів, робітничі селища і слободи зберігають одноповерхову забудову. Житловий фонд міста наприкінці даного етапу становив 2,3 – 2,4 млн. кв. м загальної площі.

Архітектура Катеринослава періоду 1880-1917 рр. цілком відображає процес еволюції функціонального, конструктивного та художнього аспектів зодчества Росії. У місті одночасно з заводами та фабриками, будуються залізничний вокзал, банки, адміністративні споруди, театри, кінотеатри, навчальні заклади (у тому числі – Гірничий інститут та Комерційне училище), лікарні, клуби та “народні будинки”, готелі, торговельні та перші спортивні заклади. У будівництві широко застосовується метал, залізобетон, цегла (облицювальна червона та жовта, в тому числі й фігурна), глазурована плитка.

В опоряджені центральної частини міста втілюються основні засади стильових пошуків архітектури. Практично реалізуються всі течії еклектики, як стилізаторські (“російський стиль”, “мавританський”, “романський”, “готика”, “ренесанс”, “бароко”), так і позастильові, перш за все, — катеринославський варіант “цегляного стилю”.

В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. розповсюджується стиль модерн (від англійського “моден стайл”), який був споріднений до віденського сецесіону. Також здобули розповсюдження національні стилістичні напрямки, зокрема “український модерн”, виникають раціоналістичні архітектурні течії.

Будівництво здійснюється за проектами відомих архітекторів, серед яких катеринославські — Ф. Ф. Булацель, Г. І. Панафутін, Д. С. Скоробогатов, О. Л. Красносельський; харківські — акад. О. М. Бекетов, А. М. Гінзбург, Естрович, петербурзькі — А. Н. Векшинський, А. І. фон-Гоген, Є. І. Константинович, А. Є. Шреттер та інші.

Незважаючи на різнохарактерність забудови, середовище внутрішніх просторів міста відзначалося цілісністю, гармонійним поєднанням із своєрідністю міста початку ХІХ ст. Одночасно у формуванні архітектурного образу міста, обумовленому ландшафтом та розпланувальною структурою, все більшу роль відіграють промислові будівлі та інженерні споруди. Здійснюється благоустрій міста. За винятком невеликої ділянки Катерининського проспекту практично всі вулиці центральної частини було забруковано. 1876 року введено в дію міську електростанцію. 1897 — збудовано першу лінію трамваю, на початок ХХ ст. загальна довжина трамвайних ліній становила 12 км . 1909 року розпочала роботу телефонна мережа. В районі “Центрального” створу збудовано дерев'яний міст через Дніпро. В середині 1914 року було розгорнуто будівництво залізниці Херсонського напрямку та найбільшого на той час в Європі Мерефо-Херсонського залізобетонного мосту, що входив до складу залізниці.

Соціалістичне місто Дніпропетровськ (1920-ті – 1930-ті роки)

За роки Громадянської війни місто, яке зазнало німецької окупації, отримало значні збитки. Постраждали практично всі великі промислові підприємства, повністю було зруйновано до 20 відсотків житлового фонду. Населення міста у 1920 році зменшилося з 217 до 189 тисяч. Відбудовні роботи, незважаючи на важкі умови розрухи, розпочалися 1920 року. Довоєнний рівень промислового виробництва, з одночасним значним технічним переобладнанням заводів, було відновлено 1927 року. 1926 року місто отримало нове ім'я — Дніпропетровськ.

У період індустріалізації місто забезпечувало реалізацію основних державних загальносоюзних програм, поставляючи метал, конструкції, рейки, труби та обладнання на багато транспортних та енергетичних новобудов, у тому числі – ДніпроГЕС, Магнітогорський і Кузнецький металургійні комбінати та інші. Одночасно с модернізацією та розширенням діючих виробництв будуються нові — Коксохімічний (1929), Стрілочний та паровозобудівний (1934) заводи, а також підприємства легкої та харчової промисловості. У 1930-ті роки на лівому березі будується деревообробний завод, на південній околиці міста засновується “Автозавод”.

За роки перших п'ятирічок створюються нові вузи — металургійний та хіміко-технологічний (на основі Гірничого), медичний (на базі колишніх вищих жіночих курсів), будівельний, інститут інженерів залізничного транспорту ( ареал 7 ), університет (на базі створених до революції трьох педагогічних інститутів), консерваторія.

К кінцю 30-х років у Дніпропетровську існувало 10 вищих та 19 спеціальних навчальних закладів, працювало 17 науково-дослідних інститутів. Вони забезпечували основні галузі індустрії регіону, здійснювали фундаментальні розробки, зокрема – у ядерній енергетиці. Відповідно до розвитку економічної бази Дніпропетровська зростає, переважно за рахунок механічного приросту, кількість населення, яка 1926 року становила 234 тисяч чол., 1932 — 382 тисяч чол., 1940 — 525 тис. чол. Дніпропетровськ входить до складу четвірки найбільших міст України та п'ятнадцяти — СРСР.

Притаманний періоду перших п'ятирічок пріоритет індустріальних задач розвитку Дніпропетровська зумовив характер будівництва та просторового розвитку. Зберігаються промислові підприємства, у тому числі — невеликі напівкустарні в житлових кварталах та прибережній зоні центральної частини міста. Нові заводи зведено на прибережних територіях, до яких протягнуто залізничні гілки. Цим самим було посилено розпланувально-структурні та санітарно-гігієнічні недоліки, що виникли у дореволюційний період.

Протягом першої п'ятирічки житлова проблема вирішується за рахунок ущільнення заселення існуючого фонду, відбудови або ремонту особняків та багатоквартирних будинків центральної частини міста. 1926 року металургійні заводи Західного (правобережного) промрайону розпочинають будівництво одноповерхового робітничого селища імені Фрунзе ( ареал 4 ). В ситуації, коли робітники невпинно прибували до міста, неминучим стало зведення житла барачного типу в районах промислових новобудов (Коксохімічний завод, станція Вузол). Об'єм нового державного житлового фонду, зведеного у 1927—1932 роках, становив 183 тис. кв. м .

Одночасно на вільних землях поширювалося індивідуальне будівництво. Виникли нові квартали одноповерхових садиб на правобережному нагір'ї – в Чечелівці ( ареал 2 ), селищі ім. Крупської, в районі Нових Планів, південніше вулиці Тельмана.

Пізніше, в роки другої та третьої п'ятирічок, об'єм державного та кооперативного дво­-п'ятиповерхового будівництва збільшується. Нові будинки з'являються на вибіркових ділянках центральної частини міста (проспект Карла Маркса, вулиці Московська, Чкалова) та поблизу заводів (проспект Калініна, лівобережні ділянки).

На 1941 рік житловий фонд Дніпропетровська досяг 3,42 млн. кв. м загальної площі при середній поверховості по місту 1,2. На одну людину припадало 6,45 кв. м .

Інтенсивно формувався комплекс вузів та наукових закладів на пагорбі, де виникла щільна навчально-наукова зона. Цьому сприяло два фактори: базовий Гірничий інститут та просторі вільні території колишньої Ярмаркової площі. Проте Інститут інженерів залізничного транспорту було збудовано на віддаленій вільній території Запорізького шосе ( ареал 7 ).

Розпланувальному формуванню Дніпропетровська притаманне зростання соціальної та містобудівної активності виробничих комплексів, які набували значення та роль важливих структурних вузлів. В районі колишньої Брянської площі, до якої тяжіють прохідні заводів імені Петровського, Леніна (колишній Шодуар А), ДЗМО (колишній Шодуар С) та Коксохімічного, збудовано Палац Культури імені Ілліча, Палац Профілактики, Друга Робітнича лікарня, навчальні заклади, установи торговельного, адміністративного та ділового призначення, що виникли на проспекті Калініна — продовженні широтної структурної осі міста. Аналогічні вузли сформувалися на лівому березі: на Амурі, біля заводу ім. Комінтерна, колишній Шодуар В ( ареал 10) на Новомосковському шосе, коло заводу ім. К. Лібкнехта ( ареал 8) , в районі станції Вузол.

Розвиток соціальної інфраструктури загальноміського рівня у певній мірі базувався на значному фонді торговельних та громадських будівель. 1938 року було збудовано нові великі універсальні магазини “Центральний” та “Дитячий світ” на площі Леніна.

У 1930-ті роки у Дніпропетровську будується значна кількість нових середніх загальноосвітніх шкіл та лікарень. Одночасно з благоустроєм старих парків ім. Шевченка та Чкалова, а також Яковлевського скверу, створюються нові зелені масиви — парк імені Леніна в Нових Кайдаках та сквер ім. МОПРа, на місці знесеного тюремного комплексу.

Архітектурне обличчя міського середовища зазнає неоднозначних змін. Знесення та перебудова церков та дзвіниць призвело до значних втрат в силуеті міста. Одночасно будівництво громадських (навчальних, культурних, лікувальних, торговельних) та житлових будівель, а також — надбудова окремих старих будинків, надали важливим вузлам міста представницький величний масштаб. Разом з тим мали місце випадки необґрунтованого будівництва на міських площах: крупні торговельні споруди на площі Леніна, музей та школа на Жовтневій площі тощо.

Період конструктивізму збагатив архітектурне обличчя Дніпропетровська житловими будинками, громадськими будівлями, що стали значним внеском в історію архітектури: Палац культури ім. Ілліча (1928, архіт. О. Л. Красносельський), Інженерно-будівельний інститут (1930, архіт. Г. Л. Швецко-Винецький), Інститут інженерів залізничного транспорту (1930, архіт. М. О. Барщ, Б. Н. Соколов), ареал 7 . Ці будівлі, яким притаманна пошукова гострота форми, а також і класицистичні споруди, зведені після 1934 року, гармонійно увійшли в історичне архітектурне середовище.

Провідні архітектори Дніпропетровська 1920-х–1930-х років О. Л. Красносельський, Д. С. Скоробогатов, Б. С. Кащенко, Г. Л. Швецко-Винецький, В. В. Самодрига, М. Г. Клебанов, А. М. Юхилевич, Л. С. Назарец, В. І. Мартинов. Проектування промислових та громадських об'єктів, яке у перші роки здійснювалося проектними бюро при великих заводах, пізніше передається спеціалізованим проектним організаціям, що почали створюватися у місті. 1930 року у Дніпропетровську починає роботу «Експедиція Діпроміста» — міська проектна організація житлово-громадського профілю.

Розвиток вуличної мережі відбувається без генплану, по мірі розширення забудованого центру. Капітальним благоустроєм фіксується розпланувальна мережа, яка раніше сформувалася під впливом реальних факторів: раціоналістичних положень генплану 1817 року (центр, південне нагір'я), системи магістралей за межами регулярної сітки, що подібна радіальній (Запорізьке шосе, Київське шосе, вул. Бр. Трофімових, вул. Передова, Новомосковське шосе, вул. Бєлостоцького), стихійно сформованих промзон, що межують з залізницею та пов'язаних з ними житлових утворень. Зростання автомобільного парку, інтенсивності вуличного руху та ситуації перетину магістралей з залізницями обумовили будівництво естакади Новомосковського шосе через станцію Нижньодніпровськ-вузол. Загальна довжина трамвайних колій до кінця етапу становить 48 км .

1928 року завершується будівництво Мерефо-Херсонського мосту, тунелю та Лоцманського (Південного) залізничного вокзалу. Наприкінці 30-х років будується Кільцева залізнична лінія, що забезпечує можливість розташування нових промислових підприємств у південній частині правобережжя. На лівому березі створюється потужний сортувальний вузол. Це дозволило підсилити пропускну здатність станції «Дніпропетровськ».

У 1930-ті роки вводяться в дію нові потужності Кайдакського міського водогону, будується АТС. 1932 року електропостачання Дніпропетровська здійснює ДніпроГЕС, у місті утворюється мережа ЛЕП з напругою 154 квт.

Повоєнна забудова Дніпропетровська (1945 – 1955 роки)

Поступальний розвиток міста обірвала Друга світова війна, яка спричинила місту значні руйнування. З серпня 1941 по жовтень 1943 року у місті було зруйновано всі промислові підприємства, мости, інженерні системи, до 40% житлового фонду (у тому числі практично всі капітальні багатоповерхові житлові будинки), громадські будівлі та заклади обслуговування, вирубано парки, бульвари, рядові насадження на вулицях.

Масові розстріли, вигнання до Німеччини, хвороби та голод, ворожа тактика “випаленої землі” спустошили місто. У листопаді 1941 року населення міста становило 233 тисяч, у березні 1942 — 178 тисяч. 25 жовтня 1943 року (день визволення міста), населення правобережної – основної ­– частини нараховувало не більше 5 тисяч чоловік.

У відбудові Дніпропетровська, міста з особливим економічним та стратегічним значенням, брали участь багато підприємств країни. Вже у середині 1944 року металургійні заводи видавали чавун та сталь, працювали університет, гірничий та медичний інститути, обидва драматичних театри.

На початок 1945 року продукцію видавали всі підприємства міста. 1950 року довоєнний рівень виробництва було перевищено. Протягом наступних п'ятнадцяти років заводи оновлюють та удосконалюють технології, освоюють виготовлення нових видів виробів. Одночасно у місті будуються нові підприємства різних галузей. Загальний обсяг промислового виробництва міста за п'ятнадцять повоєнних років зріс майже у п'ять разів.

Протягом усього досліджуваного етапу безперервно розвиваються інші містоутворюючі галузі, в тому числі — наука, вища та середня спеціальна освіта, проектування, зовнішній транспорт, будівельна індустрія.

Населення Дніпропетровська зростає з 259 тисяч (1945 р.) до 845,2 тисяч (1965 р.), тобто в 3,4 рази. Середньорічний приріст населення, перш за все за рахунок приїжджих, становить до 30 тисяч.

Значне відставання у будівництві житла, незважаючи на великі обсяги державного житлового будівництва, від темпів приросту населення, обумовило інтенсивне індивідуальне будівництво, для реалізації якого необхідно було освоїти 3 тисячі га вільних територій. В результаті у Дніпропетровську абсолютний об'єм одноповерхової забудови досяг 4430 тис. кв. м , що значно випереджало всі великі міста країни по відносному об'єму в балансі житлового фонду міста (51,1%) і питомій вазі одноповерхових кварталів в балансі житлових територій (88%). Дніпропетровськ мав найнижчий показник ефективності використання житлової території (930 кв. м чи 90,6 чол. на 1 га ).

Містобудівному розвитку Дніпропетровська, яке було обумовлене актуальними народногосподарськими завданнями та реальними економічними ресурсами країни, був притаманний екстенсивний характер. Промислова зона значно збільшується за рахунок створення нового Південного промислового району (одночасно створюваний Придніпровський промисловий комплекс увійшов до складу міста пізніше).

Селітебна зона розвивається у відповідності до інтересів виробництв-забудовників, формуються нові крупні житлові утворення, які по соціально-економічному змісту та містобудівній формі були подібні до типу комплексних виробничо-селітебних розпланувальних районів:

- “Північний” (“Новомосковський” житловий район, селище Н. Клочко), який тяжіє до заводу ім. К.Лібкнехта;

- “Північно-Західний” (селище “Амур-піски”, Ломовка), який тяжіє до заводу ім. Комінтерну та Лівобережному промрайону;

- “Західний” (район проспекту Петровського, селища Шевченко, Новий, житловий район “Західний”), який тяжіє до металургійних, машинобудівних та хімічних підприємств Західного промрайону;

- “Південний” (райони “Робочий”, “Кіровський” та “Вузівський”, селища Верхній, Сурсько-Литовський, Мирний, ім. Стаханова), який тяжіє до підприємств Південного промрайону.

Проектування нових районів державного будівництва здійснювали різні організації: “Робочий” – Ленміськбудпроект, “Кіровський” – Діпромісто, “Новомосковський” – Укрміськбудпроект. Забудову районів проспекту Петровського, Вузівського, Західного та інших проектували архітектори Дніпропетровська.

Територіальний розвиток промислової та селітебної зон не суперечить внутрішній логіці раніше сформованого розпланування і досить послідовно втілює її структурний потенціал.

Просторова організація громадського обслуговування реалізується у формі центрів розпланувальних районів, здійснених по типу вузлів та „контактно-стикових” зон, тобто на шляхах від транспортних зупинок до житла (“Південний”: по вулицям Робочій та Титова, “Північний”: вулиці Косіора – Осіння). Їх створення об'єктивно уповільнило формування загальноміського центру.

На даному етапі Дніпропетровськ являв собою групу зон одноповерхової забудови та промислових територій капітальної забудови, структурно зв'язаних, проте локальних, розділених ландшафтними просторами. Особливу роль у формуванні архітектури міста належить проспекту Карла Маркса, забудова якого була значно зруйнована під час Другої Світової війни. Сьогодні він відзначається чіткою містобудівною концепцією: безперервний розвиток у просторі і часі. Ритмічне чергування просторів та акцентів, графічна та пластична масштабність надають належну естетичну цілісність та свідчать про глибокий зміст головної вулиці ( ареал 1 ). Проспект розпочинає ансамбль Привокзальної площі з новою будівлею вокзалу (1950, архіт. А. Н. Душкін). Автори окремих споруд проспекту — архітектори О. Б. Петров, В. А. Зуев, Д. І. Щербаков, М. Г. Клєбанов, Л. Ветвицький, Вегман (Харків), І. Р. Заіченко, С. Г. Брусов, В. Ф. Ковалевич, М. Б. Шнеєрсон, В. Є. Горбоносов.

Наприкінці 1940-х років у місті будуються затишні, озеленені житлові комплекси з 2-3-поверховими будинками за типовими проектами першого післявоєнного покоління: селище “Металіст”, район вулиць Ново-Орловської – Авіаційної, селище “Верхнє” та ряд інших. Пізніше, на основі вдало застосованої серії чотирьох-п'ятиповерхових будинків, виконано забудову південної частини вулиці Робітничої, що являє собою класицистичний архітектурний ансамбль ( ареал 5) .

Наприкінці 1950-х років Дніпропетровськ практично вичерпав свій територіальний ресурс. Одночасно з досягненням високих результатів у формуванні багатьох районів місто зберігає найнижчий у країні рівень ефективності використання території. Перехід від екстенсивного кількісного до інтенсивного якісного розвитку для міста стає неминучим.

Визначення і опис меж історичних ареалів м. Дніпропетровська

Ареали на правому березі Дніпра

Ареал 1. Історичний центр міста (1787–1955 рр.) – розповсюджується

на територію, визначену в межах :

монумент “Вічна слава” на просп. К. Маркса — непарний бік просп. К. Маркса до просп. Гагаріна — просп. Гагаріна до вул. Академіка Чекмарьова — вул. Академіка Чекмарьова до вул. 2-ої Бригадної — вул. 2-ої Бригадна до вул. Чернишевського — вул. Чернишевського до вул. Спаської — вул. Спаська до вул. Сімферопольської — вул. Сімферопольська до Лоцманського узвозу — Лоцманський узвіз до вул. Лешка-Попеля — вул. Лешка-Попеля до вул. Білгородської — вул. Білгородська до вул. Севастопольської — вул. Севастопольська до вул. Медичної — вул. Медична до просп. Гагаріна — просп. Гагаріна до вул. Телевізійної – вул. Телевізійна до вул. Погребняка — вул. Погребняка до вул. Гусенка — вул. Гусенка до вул. Гоголя — вул. Гоголя до вул. Чернишевського — дамба через вул. Червоноповстанська балка між вулицями Чернишевського та Чкалова — непарний бік вул. Чкалова до вул. Володарського — вул. Володарського до вул. Свєтлова — вул. Свєтлова до вул. Короленка — вул. Короленка до вул. Щорса — вул. Щорса до пров. Ушинського — пров. Ушинського до просп. Пушкіна — непарний бік просп. Пушкіна до просп. Кірова — непарний бік просп. Кірова до вул. Свердлова — вул. Свердлова до вул. Юрія Савченка — непарний бік вул. Юрія Савченка до вул. Шмідта — вул. Шмідта до вул. Свердлова — вул. Свердлова до вул. Канатної — вул. Канатна до просп. Пушкіна —парний бік просп. Пушкіна до узвозу Калініна — узвіз Калініна до вул. Курчатова — вул. Курчатова до безіменної вул., яка проходить між будинком по пл. ім. Петровського, 1 та будинком по вул. Курчатова, 2 — безіменна вул. до першої платформи вокзалу Дніпропетровськ-Центральний — по першій платформі вокзалу до відкритого виходу у місто — від виходу у місто до площі ім. Миколи Островського — по пл. ім. Миколи Островського по червоним лініям, що формують будинки №№ 1, 2, 3 по прямій лінії до вул. Вокзальної — вул. Вокзальна до вул. Горького — непарний бік вул. Горького до вул. Ленінградської — вул. Ленінградська до вул. Плеханова — вул. Плеханова до вул. Московської — вул. Московська до вул. Набережна ім. В. І. Леніна — вул. Набережна ім. В. І. Леніна до вул. Миронова — вул. Миронова до вул. Плеханова — вул. Плеханова до вул. Харківської – від перехрестя вулиць Плеханова та Харківської до вул. Ломаної — вул. Ломана до вул. Рогальова — вул. Рогальова до вул. Ливарної — вул. Ливарна до вул. Набережна ім. В. І. Леніна — вул. Набережна ім. В. І. Леніна до вул. 6-ї стрілецької дивізії — вул. 6-ї стрілецької дивізії до монументу “Вічна слава” на просп. К. Маркса.

Ареал 2. Чечелівка (1900-і, 1920-і, 1930-і роки) – розповсюджується на територію, визначену в межах:

перехрестя вулиць Матлахова і Щербаня — вул. Щербаня до просп. Калініна — просп. Калініна до Чумацького пров. — пров. Чумацький до вул. Тісної — вул. Тісна до вул. Щепкіна — вул. Щепкіна до вул. Павлівської — вул. Павлівська до вул. Леваневського — вул. Леваневського до просп. Калініна — по зовнішнім межам домоволодіння по вул. Леваневського, 15 — вул. Леваневського до вул. Камчатської — вул. Камчатська до вул. Нестерова — вул. Нестерова до просп. Петровського — просп. Петровського до перехрестя вулиць Малахова і Щербаня.

Ареал 3. Брянська колонія (1900-і, 1930-і роки) – розповсюджується на територію, визначену в межах:

перехрестя вулиць Матлахова і Щербаня — вул. Матлахова до вул. Мічуріна — вул. Мічуріна до вул. Марата — вул. Марата до вул. Квірінга — вул. Квірінга до вул. Маяковського — вул. Маяковського до просп. Калініна — просп. Калініна до будинку № 50 по просп. Калініна — по зовнішнім межам домоволодіння № 50 по просп. Калініна до Горбатого мосту — від Горбатого мосту до перехрестя вулиць Матлахова і Щербаня.

Ареал 4. Селище “Фрунзе” (1920-і, 1930-і, 1950-і роки) – р озповсюджується на територію, визначену в межах:

перехрестя вулиць Матлахова і Щербаня по прямій лінії до вул. Караваєва — вул. Караваєва до будинку № 3 по вул. Караваєва — від будинку № 3 по прямій лінії до вул. Орловська, 28 — вул. Орловська, 28 до будинку по вул. Новоорловська, 2а — по межі домоволодінь по вул. Орловській, 36 та вул. Новоорловській, 2а — далі по межі домоволодінь по вул. Орловській, 34 та вул. Караваєва, 11 — по межі домоволодінь по вул. Орловській, 32 та вул. Караваєва, 9 — по межі домоволодінь по вул. Яшина, 38 та вул. Караваєва, 9 — по межі домоволодінь по вул. Караваєва, 7 та Караваєва, 9 — вул. Караваєва до пров. Дружби — пров. Дружби до вул. Новоорловської — вул. Новоорловська до вул. Авіаційної — вул. Авіаційна до вул. Караваєва — вул. Караваєва до вул. Повітрофлотської — вул. Повітрофлотська до будинку № 45 по вул. Повітрофлотській — від вул. Повітрофлотської по внутрішньо квартальній межі домоволодінь по просп. Петровського, 45, 47 до вул. Вахрушева — вул. Вахрушева до просп. Петровського — просп. Петровського до будинку № 42 по просп. Петровського — просп. Петровського до пров. Кам'янського включно з територіями домоволодінь по просп. Петровського, 40,42 – пров. Кам'янський до вул. Кам'янської — вул. Кам'янська до вул. Волжської — вул. Волжська до пров. Волжського — пров. Волжський до вул. Матлахова – вул. Матлахова до перехрестя вулиць Матлахова і Щербаня.

Ареал 5. Селище “Нижнє” (1950-і роки) – розповсюджується на територію, визначену в межах:

перехрестя вулиць Криворізької та Більшовицької — вул. Криворізька до вул. Робочої — безіменна площа перед заводоуправлінням ПМЗ з будинками заводоуправління та центральної прохідної ПМЗ включно — далі по вул. Криворізькій до будинку № 16 по вул. Криворізькій — між будинками № 16 та № 16а по вул. Криворізькій по прямій лінії до будинку № 1 по вул. Кленовій — вздовж будинку № 1 по вул. Кленовій далі по вул. Кленовій — вул. Кленова до вул. Чиркова — вул. Чиркова до будинку № 42 по вул. Чиркова — від будинку № 42 по вул. Чиркова по безіменному проїзду до вул. Робочої — вул. Робоча до вул. Театральної — вул. Театральна до вул. Дмитра Кедріна — вул. Дмитра Кедріна до вул. Соціалістичної – вул. Соціалістична до вул. Більшовицької — вул. Більшовицька до вул. Криворізької.

Ареал 6. Селище “Будівельник” (1950-і роки) – розповсюджується на територію, визначену в межах:

вул. Матроська (з півдня). вул. Академіка Янгеля (із сходу), вул..Будівелників (з пінячи), вул. Героїв Сталінграда (зі сходу).

Ареал 7. Транспортний інститут (1930-і, 1950-і роки) – розповсюджується на територію, визначену в межах:

перехрестя вулиць Гагаріна та Лазаряна — вул. Лазаряна до вул. Лабораторної — вул. Лабораторна до вул. Володі Дубініна — вул. Володі Дубініна до будинку № 4 по вул. Володі Дубініна — від будинку № 4 по вул. Володі Дубініна до будинку № 101 по просп. Гагаріна — по просп. Гагаріна до вул. Лазаряна.

Ареали на лівому березі Дніпра

Ареал 8. Колонія заводу Гантке, зараз завод ім. К. Лібкнехта,

(1900-і, 1920-і роки) – розповсюджується на територію, визначену

в межах:

границі дворів забудови непарної сторони вул.Новоселівської (з півдня), границі дворів будинків №№ 24, 25 вул. Новоселівської (із заходу), вул. Аржанова (з півночі), пр-т. Газети «Правда» (зі сходу).

Ареал 9. Житловий квартал Придніпровської залізниці (1930-і роки) – розповсюджується на територію, визначену в межах:

вул. Бажова (з півдня), проїзд, що відокремлює квартал від садибної забудови (із заходу), вул. Коруни (з півночі), по дворах будинків № 32 на вул. Бажова і № 69 на вул. Коруни (зі сходу).

Ареал 10. Колонія заводу ім. Комінтерну (1920-і роки) – розповсюджується на територію, визначену в межах:

вул. Комінтерну (з півдня), провулок Василевський (із заходу), проїзд, що з'єднує вул.Артюшенка і Михайлова (з півночи), огорожа промислового підприємства (зі сходу).

Ареал 11. Колонія заводу Детальбуд (1930-і, 1950-і роки) – розповсюджується на територію, визначену в межах:

вул. Саранська (з півдня), провулок Тульчинський (із заходу), вул. Придніпровська (з півночі), проїзд, що відокремлює квартал від садибної забудови (зі сходу).

Ареал 12. Житловий квартал (1950-і роки) – розповсюджується на територію, визначену в межах:

вул.Комінтерна (з півдня), вул.Богомаза (із заходу), вул.Депутатьська (з півночі), вул.Універсальна (зі сходу).