Суперечливий Махно. Продовження

20 вересня 1919 року у Жмеринці була підписана військова угода Махна з Симоном Петлюрою — Головним отаманом військ УНР про спільну боротьбу з Денікіним, надання махновським загонам зброї та можливості розміщення їх хворих і поранених (понад 3 тисячі осіб) по шпиталях.

Денікінське командування недооцінило противника і знайшло винуватця своєї нищівної поразки в особі «продажної контрреволюції», агенти якої нібито підтримували Махна і виказали йому слабкі місця для нанесення ударів. Розбивши добірні офіцерські полки біля сіл Крутеньке та Перегонівка (Кіровоградська область), повстанська армія 28 жовтня 1919 р. згідно з рішенням Реввійськради та штабу армії вирушила у рідні краї по тилах білих трьома колонами: центральна колона на чолі з Махном — на Олександрівськ, ліва на чолі з О. Калашниковим — на Катеринослав, права під командування В. Павлоського — на Кривий Ріг - Апостолове - Нікополь. Всім командирам було наказано дезінформувати населення щодо напрямків, в яких рухається армія. Напередодні о півночі Махно написав звернення до своїх повстанців, в якому були такі слова: «Ни одного грабежа, ни одного убийства мирных жителей не должно быть на пути следования, только вперед и вперед». Вихід з оточення та славетний рейд на Катеринославщину, під час якого були звільнені міста Катеринослав, Олександрівськ, Нікополь, Павлоград, Мелітополь, Бердянськ, Маріуполь, П’ятихатки, Кривий Ріг та розгромлений арсенал білих, є блискучим доказом таланту полководця Махна. 7 жовтня Нестор Іванович звільнив Гуляйполе, яке мешканці на радощах прозвали «Махноградом». У складі махновської республіки був Нікополь (знизу), Катеринослав (зверху), Олександрівськ (в центрі); лінія фронту тягнулася по напрямку П’ятихатки − Кривий Ріг. Згодом, 2 листопада зібрання громадян Нікопольської волості виявило повну підтримку махновському руху.

Під час перебування при владі в Катеринославі (з 28 жовтня по 6 листопада і з 11 листопада по 8 грудня) штаб армії та контора махновської газети «Шлях до волі» розміщалися в готелі «Асторія». Махно залишив, як стверджують очевидці, з одного боку недобру пам’ять (грабунки, контрибуції з заможних верств населення); а з іншого боку — добру (гроші, вилучені з банку, роздавали соціально незахищеним верствам населення — по 1 тисячі крб. на особу, дитбудинкам — 1 млн крб., музею — 10 тисяч крб.). Фінансовий відділ армії мав і свої гроші — на грошових знаках Тимчасового уряду 250, 5 крб. позначалися свої номінали (5-50 крб.) і штампи двох видів — 1 Рев.Арм.Пов.Укр. — 50 крб. Гуляйполе Н. Махно), або 1 Рев.Арм.України Махно. По вулицях міста ходили по різному одягнені махновці з золотими речами, серед них були і «шубники», яким сам «батько» у вигляді військового заохочення або на знак дружби роздавав шуби з двох реквізованих міських ломбардів. Махно дозволяв кожному брати тільки для покриття своїх потреб, а той, хто захоче збагатитися, — зрадник революції, і йому не має місця в повстанській сім’ї. Махновські патрулі безжалісно розстрілювали грабіжників, які діяли під виглядом повстанців, були розклеєні оголошення: «За одне зрубане дерево — одна відрубана голова», «100 крб. кожному, хто вкаже, де переховується денікінський офіцер». Махновці своїми грабунками так налякали мешканців, що деякі з них з різних причин прохали видати охоронну записку — гарант недоторканності і безпеки. Як вдалося з’ясувати, не тільки Д. Яворницький отримав її (для музею), а також і головний лікар лікарні «Червоний хрест» А. Вертминський за спасіння одного з махновських командирів та колезький асесор Д. Родинський, як стверджують його нащадки. Спроба організації безвладного устрою, або перетворення Катеринослава на «вільне місто», в якому була б відсутня особиста нажива, експлуатація, безробіття і насилля, закінчилась невдачею.

На початку грудня 1919 р. поблизу Катеринослава та його околиць зійшлися в бойовому поєдинку легендарний «батько» і війська білогвардійського генерала Я. Слащова, який мріяв стати другим Махном. Після зосередження всіх своїх військ в районі П’ятихатки - Знаменівка останній розпочав оточення міста з усіх боків. Про це доповідала і махновська контррозвідка, тому Махно посилено готувався до відсічі противника. 7 грудня, коли поблизу станції Сухачівка та Верхівцеве розгорілися бої, начальником оборони міста Махно призначив О. Калашникова. Він відразу повів боротьбу за посилення дисципліни та проти пияцтва, але наступного дня о 10-й годині ранку 13-а піхотна дивізія Г. Ангуладзе витіснила махновців із Катеринослава. Перед переляканими мешканцями постала жахлива картина відступу: тачанки в’язли в багнюці, а виснажених махновців, багато з яких були хворі на тиф, добивали козаки. Але вранці Махно наніс неочікуваний для денікінців удар поблизу Карнаухівки і передмістя. Тільки завдяки хоробрості Я. Слащова та його особистого конвою (70 шабель) денікінцям вдалося уникнути оточення в цей день. Щоб нанести удар з флангу, 135-й Керч-Єнікальський та 136-й Таганрозький полки отримали наказ просуватися на Краснопілля, де 134-й Феодосійський полк, який прибув зі станції Верхівцеве, вже атакував махновців. (До речі, з цими полками пов’язана давня історія нашого міста. Ще в другій половині ХІХ ст. перші два були розквартировані в Павлограді, а останній — в Катеринославі до серпня 1914 р. У вересні 1919 р. махновці отримали від бригад цих полків (крім Таганрозького) у складі 4-ї зведеної дивізії генерала Слащова свою першу поразку під селом Новоукраїнка та станцією Помішна, а 27 вересня вже ті понесли значні втрати від махновців під селом Перегонівка Уманського повіту.)

9 грудня 1919 р. увечері Махно, не визнаючи своєї поразки, знову вперто відстоював місто і протягом 10 днів намагався довести виснаженим повстанцям, що вони здатні розбити денікінців. Але цього не сталося, і 19 грудня вони змушені були під тиском генерала Слащова, який здобув славу «переможця махновців», покинути Катеринослав. Від остаточного розгрому їх врятувало відкликання військ Слащова з катеринославського напрямку на іншу ділянку фронту — в Крим.

Терміново вирушити на Польський фронт «батько» не зміг через епідемію тифу у лавах його армії. Після оголошення 9 січня 1920 р. махновців поза законом обидві сторони розпочали каральні акції. Червоні війська розстріляли бійців 15-го та 16-го кінних полків Кримського корпусу, а махновці — штаб Петроградської бригади курсантів за вбивство поранених та тифозних махновців у Нікополі. Особистої участі у боротьбі з Врангелем «батько» не брав, бо перехворів тифом і лікувався після тяжкого поранення в ногу. А 3-тисячний корпус повстанської армії під командуванням С. Каретникова першим форсував Сиваш, бився з кінним корпусом генерала І. Барбовича, під Ушунню та Карповою балкою, блискавичним рейдом взяв Сімферополь, розчистивши більшовикам шлях до оволодіння Кримом. Більшовики віддячили махновцям кулями в спину після відмови «батька» передислокувати армію на Північний Кавказ. 26 листопада Махно вийшов з подвійного кільця оточення з-під Гуляйполя і з’єднався з рештками Кримської групи, яка вийшла з кримського оточення. З кінця листопада 1920 р. по серпень 1921 р. Махно веде безжалісну боротьбу з більшовиками.

28 серпня 1921 р. Махно з дружиною Галиною і приблизно 70 фанатично відданими бійцями перейшов кордон з Румунією і оселився в Бухаресті. 20 вересня уряд РСФСР надіслав уряду Румунії ноту з вимогою видачі Махна. 11 квітня 1922 р. з дозволу уряду Нестор Іванович разом з дружиною і 17 колишніми повстанцями перебирається в Польщу. 12 квітня 1922 р. ВУЦВК оголосив амністію всім, хто воював проти Радянської влади в Україні, яка не поширювалася на сімох затятих злочинців, серед яких був і Махно.

Життя в еміграції на чужині було важким: невизначеність, розчарування, почуття непотрібності гнітили колишнього полководця. Головним заняттям стало написання спогадів, які вийшли у 1927-1929 рp. Махно працював на різних роботах: столяром, токарем на заводі «Рено». Матеріально його підтримували тільки анархісти. 25 липня 1934 р. після складної операції Нестор Іванович помер. На його похорон 28 липня прибули анархісти з багатьох країн світу, щоб віддати належну шану великому поборнику безвладдя, який, воюючи з усіма проти всіх, залишався вірним принципам анархо-комунізму, ідеалам соціальної революції, принципам народовладдя. Урну з прахом було замуровано в стіні Комунарів на кладовищі Пер-Лашез під № 6685. В 1984 р. термін оплати поховання Махна закінчився. Тоді ж невідомий добродій оплатив наступні півстоліття збереження поховання, які скінчаться 2034 р.

Махно пройшов через визнання і забуття на довгі роки. На початку ХХІ ст. увійшов в когорту 100 знаменитих анархістів-революціонерів та 100 знаменитих людей України, але не став і не міг стати національним героєм доби визвольних змагань. Політична орієнтація на більшовиків та анархо-комуністичні гасла зробили для нього, етнічного українця, незрозумілими поняття української незалежної держави чи іншої конкретної форми організації суспільства в Україні. Інтерес до Махна — непересічної особистості української історії зріс із започаткуванням в 2006 р. і подальшим щорічним проведенням в Гуляйполі літературно-музичного андеграундового фестивалю «День незалежності з Махном». Махно в еміграції мріяв стати вільним і повернутися на Україну. Ймовірно, тому поет В. Женченко написав такі строки:

Смерть страждань, смертей, вогню і грому
Навтішавсь країною і щез.
Час вертатись, Несторе, додому.
Не твоє це місце Пер-ла-Шез.

Як згадував сам Махно в еміграції, коли вони переходили кордон, румуни їх добре «обчистили». І раніше, і сьогодні багатьох з різних причин хвилює одна з найбільших таємниць — махновські «золотії гори» (як співали в частушках). Григор’євське золото (з Одеського банку), яке дісталося махновцям, в ніч з 27 на 28 серпня 1919 р. було сховане в одному з курганів біля Нікополя. Пізніше місцевість поблизу нього була затоплена водами Каховського водосховища. В 20-х рp. П. Каретник (командир кулеметного полку) не зміг, або не захотів вказати гепеушникам точне місце знаходження цього скарбу. В 1924 р. Л. Задов-Зіньковський (начальник контррозвідки) та І. Лепетенко (ад’ютант Махна) для виконання його доручення розшукати золото на Україні згодилися співробітничати з румунською контррозвідкою для проведення диверсійної роботи. Вони віднайшли один із скарбів в Дібрівському лісі — багатопудовий казан золотих речей. До «батьки» він так і не потрапив через зраду Задова-Зіньковського, який став співробітником ВНК. Зараз цей ліс увесь переритий махновцями, їх нащадками, «чорними» археологами та шукачами золота. Того ж 1924 р. Лепетенко побував і у П. Каретника, який зізнався, що деякі цінності взяв в селі Гаврилівка, але під час переслідування червоних покинув їх. Неочікувано сліди пошуку золота приводять до Дніпропетровського історичного музею. За однією з легенд, сам І. Лепетенко передав від Махна Д. І. Яворницькому золоті скарби. В 1919 р. невідомі вчинили напад на будинок вченого і, погрожуючи йому, вимагали показати схованку золотого скарбу музею. На допиті 18 лютого 1946 р. в Києві Галина Кузьменко, дружина Махна, підтвердила, що катеринославського золота (з ломбардів, банку, контрибуції багатіїв) було багато, певна частка розійшлася між повстанцями, більша ж частина була захована комісією у складі Нестора Івановича, його брата Савелія, Лепетенка і Васильківського (всі на той час загинули). Як повідомила дружина, Махно нібито не знав, де воно знаходиться. В 2000 р. на місці колишньої церковної садиби на Амурі, розчищаючи звалища сміття для будівництва гаражного кооперативу, наштовхнулися на величезний підвал з монетами та горщиками з золотом. Клаптик папірця свідчив: «Я, Нестор Махно, доверяю своё…»